Перше зібрання

У великій залі замку панувала урочиста тиша, яку розривало лише тріскотіння полін у каміні. Високі вікна були затягнуті важкими шторами кольору вина, а стеля губилася десь у темряві. Тут завжди віяло величчю, яка змушувала відчувати власну крихкість, навіть якщо ти мав титул чи вплив.

Я крокувала поруч із Річардом, і моє серце билося гучніше, ніж удари дзвонів на вежі. Мені належало вперше постати перед радниками, вельможами й жінками двору. Усі вони дивилися на мене не як на Селену, яка випадково опинилася тут, а як на Мілену — ту, що мала стати майбутньою герцогинею.

Їхні погляди ковзали по мені — холодні, уважні, оцінювальні. У цих очах не було тепла. Лише цікавість, скепсис і прихована ворожість.

— Тримайся прямо, — тихо прошепотів Річард, нахилившись до мого вуха. Його рука ледь торкнулася моєї, надаючи мені впевненості. — Не зважай на них.

Я кивнула, хоча відчувала, як долоні вкриваються холодним потом. Дивно, чому це бо для мене звані прийоми в моєму світі - це буденність.

На чолі довгого столу сидів маркіз, радник Річарда й батько Віолетти. Його обличчя було схоже на кам’яну маску — ніби він усе життя вчився приховувати справжні емоції. Поруч, у темно-зеленій сукні, що підкреслювала її білу шкіру та полум’яне волосся, сиділа вона — Віолетта.

Її губи розтягнулися в усмішці, коли наші погляди зустрілися. Усмішка була ідеальною, але холодною, мов лезо ножа.

— О, так ось вона, — Віолетта піднялася й повільно пройшлася кілька кроків назустріч. Її хода була такою граційною, ніби вона пливла по підлозі. — Та сама наречена, про яку ми стільки чули.

В її голосі не було відкритої ворожості — лише солодкий мед, який насправді приховував отруту.

— Пані Мілено, — вона склала легкий реверанс, але її очі блищали зловтіхою. — Дозвольте мені привітати вас із таким… високим становищем.

Я знала: це пастка. Вона хотіла почути, як я відповім, і кожне слово могло стати зброєю проти мене.

— Дякую, — сказала я спокійно, хоч у грудях усе стискалося. — Але моє становище визначає не титул, а людина, яку я обрала поряд із собою.

Річард кинув на мене короткий погляд, у якому світилася гордість, а Віолетта ледь помітно здригнулася — мабуть, не очікувала такої відповіді.

— Ах, яка щирість, — протягнула вона, повертаючись до столу. — Мені завжди здавалося, що майбутня герцогиня повинна перш за все мати вишукані манери, але, можливо, часи змінюються.

Ледь чутний сміх прокотився серед кількох придворних дам. Я відчула, як обличчя спалахує, але змусила себе не відводити очей.

— Манери, — відповіла я повільно, кожне слово ніби вивіряла, — потрібні для того, щоб прикривати порожнечу, а справжня сила жінки — у щирості й мужності дивитися правді в очі.

У залі настала тиша. Навіть сміх придворних завмер. Віолетта завмерла на мить, а потім знову всміхнулася, але цього разу її усмішка була жорсткою.

— Цікаво буде подивитися, скільки часу ви зможете зберігати таку впевненість, — прошепотіла вона так тихо, що почула лише я.

Річард піднявся зі свого місця й урочисто звернувся до присутніх:

— Друзі, перед вами моя наречена. Жінка, яка стане поруч зі мною і розділить усі випробування. Пам’ятайте це.

Його слова відрізали будь-які подальші насмішки, але я бачила, як очі Віолетти спалахнули злістю. Це була лише перша сутичка. Вона не зупиниться.

А я зрозуміла: якщо хочу вистояти, мені доведеться знайти власну силу. Не лише як жінці, що бореться за своє місце поруч із герцогом, а й як тій, хто має у серці таємницю, яку цей світ не готовий прийняти.

Пізній вечір огорнув замок тишею. У коридорах ще блукали вартові зі смолоскипами, але у покоях, де я залишилася з Річардом, було спокійно. Лише камін потріскував, кидаючи тремтливі відблиски на стіни.

Я стояла біля дзеркала, знімаючи важкі сережки й прикраси, і відчувала, як напруга вечора нарешті відступає. Хоч би як я трималася холоднокровно, усередині мене ще вирувала буря.

— Ти впоралася краще, ніж я міг сподіватися, — тихо озвався Річард. Він сидів у кріслі, з келихом вина, але дивився лише на мене. — Їхні язики гостріші за мечі, але ти витримала.

Я обернулася до нього й всміхнулася куточком губ.

— Вони думали, що я розгублюся, що знічуся від перших шпильок. Вони не знають, ким я була раніше.

Я сіла навпроти, обережно підклавши руки під підборіддя.

— Я виросла серед хижаків, Річарде. У моєму світі люди не носили корон і не сиділи в замках, але їхні ігри були такими ж жорстокими. Мій батько казав: “Якщо ти не навчишся кусати, тебе з’їдять”. І я навчилася.

Він уважно слухав, і я бачила, що мої слова вражають його. Бо для нього я — Мілена. Та сама дівчина, яку всі вважали тінню.

— І все ж… — його голос став тихішим. — Коли я дивився на тебе сьогодні в залі, я бачив не ту, кого знали придворні. Я бачив жінку, яка не боїться.

Я зітхнула й відкинулася на спинку стільця.

— Не боюся? — я ледь посміхнулася. — О, я боюся, Річарде. Віолетта — небезпечна. Вона не зупиниться, поки не отримає те, чого хоче, але я звикла грати в ці ігри. І, чесно кажучи, вони навіть цікаві.