Не спів птахів

Ранок у замку почався не зі співу птахів, а з віддаленого гуркоту колісниці, що під’їхала до головних воріт. Десь у коридорах лунав стукіт підборів, приглушений важкими килимами. Я прокинулася, і перше, що відчула — це запах смаженого хліба з травами, що долинав знизу.

Двері моїх покоїв відчинилися, і служниця, інша, ніж учора, подала мені просту, але чисту сукню.
— Лорд Річард просить вас приєднатися до нього на сніданку в головній залі, пані Мілено, — сказала вона тихо, але з ноткою поваги в голосі.

Я кивнула, і ця повага трохи мене здивувала. Мабуть, Річард дав чіткі вказівки, як зі мною поводитися.

Коли я зайшла у велику трапезну, то на мить завмерла. Зала була вдвічі більша за мій колишній будинок. Високі стелі прикрашали темні балки, з яких звисали масивні канделябри з десятками свічок. Величезні вікна пропускали ранкове світло, що падало золотими смугами на довгий стіл, заставлений срібними блюдами.

Річард уже сидів на чолі столу, і його погляд одразу знайшов мене. Він підвівся, вказав на місце праворуч від себе:
— Дозвольте представити вам мою наречену, леді Мілену.

Декілька гостей, мабуть, знатних, що зупинилися в замку, підняли голови й кивнули. Хтось навіть посміхнувся. І тільки одна постать, у яскравій, але бездоганно підігнаній сукні кольору стиглої вишні, дивилася на мене так, ніби я щойно вдерлася до її особистої кімнати.

Віолетта.

Вона піднялася з місця з надто широкою посмішкою й підкреслено повільно підійшла до мене.
— Леді Мілено, — її голос був солодким, але в цій солодкості відчувалася гостра гірчинка, — так приємно нарешті побачити вас. Чула стільки… цікавого.

— Сподіваюся, тільки хорошого, — відповіла я рівно, сідаючи на своє місце.

— Звичайно, — вона ледь нахилилася, так, щоб її голос почув тільки я, — хоча й не все було правдою.

Вона повернулася на своє місце з тією ж демонстративною грацією, що й підійшла, але я вже бачила, як кілька жінок за столом перешіптуються, розглядаючи нас обох.

Сніданок почався, і Віолетта одразу взяла на себе роль головної розмовниці. Вона сипала компліментами на адресу гостей, розпитувала про їхні подорожі, але майже кожне друге речення дивом поверталося до мене.

— Леді Мілено, кажуть, ви не дуже звикли до мисливських виїздів. Це правда? — її тон звучав майже співчутливо.

— У моїх краях полюють рідко, — відповіла я, спокійно відрізаючи шматок сиру, — але стріляти з лука я вмію. І досить влучно.

— О, тоді вам варто якось продемонструвати свої навички, — вона підняла брову, і в залі пролунав тихий смішок.

— Можемо організувати змагання, — я подивилася прямо в її очі, — щоб усі бачили, хто кращий.

Тиша, що настала, була короткою, але промовистою. Віолетта на мить знітилася, а потім знову посміхнулася, але вже не так впевнено.

Річард, який досі мовчки спостерігав за обміном реплік, раптом сказав:
— Гарна ідея. Думаю, це буде цікаво для всіх.

Він говорив спокійно, але я відчула, що він підтримує мене.

Сніданок продовжився, але вже без настільки відвертих шпильок. Та я знала — це тільки перший раунд. Віолетта не з тих, хто здається після одного програшу.

---

Коли ми підвелися з-за столу, гомін гостей поступово розчинився в просторих коридорах замку. Кам’яні стіни віддавали прохолодою, і відлуння кроків здавалося голоснішим, ніж зазвичай. Я йшла поруч із Річардом, але він на хвилину зупинився, щоб переговорити з одним із старших радників, залишивши мене чекати біля високого вікна з вітражем.

— Гарно граєте роль, — пролунало тихо за спиною.

Я обернулася й побачила Віолетту. Тепер її усмішка зникла без сліду, погляд став твердим, як лезо.

— Я нічого не граю, — відповіла я рівно. — І не думаю, що нам є про що говорити.

— Навпаки, — вона зробила крок ближче, і запах її парфумів — густий, з нотками жасмину й меду — майже перебив свіжість прохолодного повітря. — Думаю, ми повинні все з’ясувати між собою.

Я мовчки чекала, не бажаючи полегшувати їй завдання.

— Ти не зможеш втримати його, — її голос був майже шепотом, але в кожному слові звучала отрута. — Річард — не з тих чоловіків, які пов’язують своє життя з… випадковими знайомими. У нього є обов’язки, є коло людей, яким він довіряє. І, — вона ледь нахилила голову, — я належу до цього кола.

— Цікаво, — я вдала легку усмішку. — Тоді чому він вибрав мене, а не вас?

На її обличчі майнула тінь, швидка, як спалах, але я встигла її помітити.

— Він просто не усвідомлює, чого потребує насправді, — вона повільно провела пальцем по різьбленому підвіконню. — А я лише чекаю, коли він це зрозуміє.

— Боюся, чекати доведеться довго, — я зробила півкроку вперед, щоб опинитися на тій же відстані, що й вона. — Бо я не збираюся відступати.

Наші погляди зійшлися в мовчазному двобої. В її очах я бачила впертість і самовпевненість людини, яка звикла отримувати все, чого хоче, але в моїх — був вогонь, який вона недооцінила.

— Подивимося, — її голос став холодним, як зимовий вітер. — Подивимося, хто сміятиметься останнім.