...

Я залишилася сама, але відчуття,  що я на самоті не було повним. Кам’яні стіни наче всотували в себе всі розмови, таємниці й сварки, що відбувалися в цих коридорах, і повертали їх у тиші, яку можна було майже почути.

Гостьові покої виявилися великими, але холодними. Камін стояв непорушний, у ньому не було навіть попелу, наче тут ніхто давно не жив. Ліжко з високими різьбленими стовпами виглядало велично, але коли я торкнулася покривала, тканина була холодною, мов вода з гірського потоку.

Я повільно роздяглася, залишивши лише сорочку, і сіла на підвіконня. З вікна було видно внутрішній двір — темний, з поодинокими факелами, що мерехтіли у нічному вітрі. Внизу, на сходах, хтось стояв. Я примружилася — силует жіночий, з розпущеним волоссям. Навіть здалеку я могла впізнати цей силует. Віолетта.

Вона розмовляла з кимось у тіні. Не сміх, не ніжні слова — радше короткі накази. Її руки робили різкі рухи, як у людини, яка звикла керувати іншими. Я не могла почути, про що вони говорять, але відчувала, що в цих словах немає нічого хорошого для мене.

Коли я відійшла від вікна, двері до моїх покоїв тихо скрипнули. Я озирнулася — на порозі стояла молода служниця з великим глиняним глеком і складеним рушником.

— Пані, — вона низько вклонилася. — Леді Віолетта наказала принести вам воду для вмивання.

— Леді Віолетта? — я підняла брову. — І ти виконала наказ уночі?

Служниця зам’ялася, її погляд ковзнув до підлоги.
— Я… Я не хотіла турбувати вас, але вона сказала, що це… терміново.

Я підійшла до столика і торкнулася глека. Вода була крижана, майже з льодом.

— Зрозуміло, — сказала я повільно, відчуваючи, як кутики моїх губ злегка піднімаються. — Передай леді Віолетті, що я дуже ціную її… турботу.

Дівчина кивнула й швидко вийшла, щільно зачинивши двері.

Я довго сиділа біля каміна, дивлячись на темний отвір, у якому так і не розвели вогонь. Це було очевидно — Віолетта хотіла показати мені, хто тут господиня, і перевірити, чи я злякаюся, але мене такі дрібні ігри не лякають. Навпаки — вони лише загострюють мої інстинкти.

Коли я лягла спати, сон довго не приходив. У голові крутилися обличчя — Річард, його холодний вираз, коли він говорив із Віолеттою, і сама Віолетта, яка посміхалася так, ніби вже перемогла.

Я знала, що це тільки початок. У цих стінах, крім каменю та гобеленів, було ще щось — павутина інтриг, у якій легко заплутатися. Віолетта, без сумніву, була одним із головних павуків.

Що ж, леді, пограємо у вашу гру, — подумала я, закриваючи очі. — Але пам’ятайте: я не здобич. Я мисливець.