Дорога до замку

Дорога до замку здавалася нескінченною. Ми йшли повільно, бо Річард, хоча й одужав, ще не мав тієї сили, що колись. Його рука іноді ледь помітно тремтіла і я бачила, як він стискає щелепи, приховуючи біль, але він не зупинявся, а я йшла поряд, відчуваючи, як у мене всередині змішується передчуття нового і тривога.

Я знала, що цей день настане — день, коли мені доведеться увійти в його світ. Світ розкоші, правил і людей, що живуть не за серцем, а за інтригами. Мені було цікаво побачити його, але водночас щось підказувало: тут мене не чекають з розкритими обіймами.

Замок виріс перед нами з-за пагорба, наче стародавній велетень. Масивні стіни з темного каменю відкидали довгі тіні, а високі шпилі веж були схожі на стріли, що ось-ось пронизять небо. Його велич і похмурість вражали одночасно. У повітрі відчувалася історія — і влада.

Коли ми підійшли до головних воріт, двоє озброєних вартових насторожено перехрестили списи перед входом. Їхні обличчя спершу були кам’яними, але варто було побачити Річарда — і вони змінилися. Один із них миттю схопився за шолом, віддаючи честь, другий нахилив голову так низько, що перо з його капелюха майже торкнулося землі.

— Ваша світлість! — вигукнув перший. — Ми боялися, що ви… — він замовк, не наважившись вимовити слово “загинули”.

— Боятися ніколи не пізно, — відповів Річард рівно, але без злості. Його очі ковзнули по мені, і я зрозуміла: він не хоче, щоб зараз почалися зайві розпитування.

Ми пройшли крізь важкі ворота, що заскрипіли так, ніби їх не відчиняли місяцями. Усередині нас зустрів широкий двір, викладений світлим каменем. Слуги квапилися з відрами, корзинами і підносами, але кожен, побачивши господаря, зупинявся, схиляв голову і проводжав його поглядом.

Я відчувала, як ці десятки очей ковзають і по мені. Одні — з цікавістю, інші — з настороженістю, а декотрі — з відвертою зневагою. Моя подорожня сукня, хоч і чиста, виглядала надто просто для цих кам’яних стін і золотих гобеленів.

І тут з глибини сходів вийшла вона.

Висока, постава — мов у королеви, крок упевнений і розмірений, наче весь світ чекає, поки вона зволить підійти. Її темно-каштанове волосся було закріплене у складній зачісці з коштовними шпильками, від яких відбивалося світло факелів. Сукня кольору стиглого смарагду облягала її стан, спадаючи важкими хвилями до підлоги, а на шиї блищало намисто з перлів і діамантів.

Вона зупинилася за кілька кроків від нас і ледь підняла підборіддя.

— Річарде, — її голос звучав тепло, але я чула в ньому металеву ноту, яка ніколи не буває випадковою. — Я молилася за твоє повернення.

Її погляд ковзнув на мене, і цього було досить, щоб я зрозуміла: вона не просто здивована моєю присутністю — вона обурена.

— Леді Віолетта, — відповів Річард, стримано кивнувши. — Це Мілена.

— Мілена… — повторила вона, і в її голосі вчувалася ледь помітна насмішка, наче вона куштувала новий сорт вина і вирішила, що він не вартий уваги. — Я не знала, що ти подорожуєш у такому… товаристві.

Її очі знову пробігли по моїй сукні, плащу і запиленому взуттю. Я відчула, як у мені закипає бажання відповісти щось гостре, але ковтнула слова. Не зараз.

Віолетта зробила крок ближче, майже торкнувшись Річарда плечем. Її пальці зупинилися в кількох сантиметрах від його руки, та він непомітно відступив убік. Цей рух був маленьким, але я його помітила.

— Ми щойно з дороги, — сказав він. — Подбай, щоб Мілену розмістили в гостьовій вежі.

— Звісно, — відповіла вона, і її усмішка стала ще солодшою, але в ній промайнуло щось гостре, як кинджал. — Я особисто подбаю про це.

Слуга у лівреї підбіг, щоб забрати мої речі, і ми рушили всередину. Коли я піднімалася мармуровими сходами, Віолетта йшла трохи попереду, але її погляд раз у раз ковзав назад до мене — і кожен раз у ньому було те саме повідомлення: ти тут не належиш.

Коли ми нарешті дісталися гостьових покоїв, вона зупинилася, легко торкнулася дверей і сказала з посмішкою:

— Тут тобі буде… зручно.

Я була впевнена, що в її розумінні це слово мало зовсім інший сенс.

Вона залишила мене наодинці, але її присутність ще довго відчувалася в повітрі, наче запах дорогих, але задушливих парфумів. І я вже знала: ця жінка — небезпечна. І не лише через свою красу чи становище. Вона хотіла Річарда. І, судячи з того, як вона на мене дивилася, готова була зробити все, щоб усунути мене з його життя.

Що ж… — подумала я, знімаючи плащ і підходячи до вікна. — Подивимось, хто кого, Віолетто.