Продовження

Ми ще кілька хвилин стояли, намагаючись віддихатися. Ліс знову став тихим, але тиша була неприродною — не тією, що буває після бурі, а густою, майже живою.

— Ти це відчуваєш? — запитала я, прислухаючись.

— Що саме?

— Наче хтось… стежить, але не з наміром напасти.

Річард обвів поглядом навколо, і його рука лягла на руків’я меча, але за мить він опустив його — і я побачила, що його увагу привернуло щось інше.

Між деревами, просто в напівтемряві, проблискувало сріблясте світло. Воно пульсувало, немов відлуння мого зв’язку з першим вовком.

— Мабуть, нам туди, — тихо сказав Річард.

Ми рушили вперед, і чим ближче підходили, тим сильніше я відчувала, як у моїх долонях поколює від магії. Світло виходило від старого каменя, наполовину зарослого мохом. На ньому були вирізьблені символи — такі ж, як у бабусиній книзі, яку я взяла з хатини.
Я обережно доторкнулася до каменя — і в голові пролунав жіночий шепіт:

"Той, хто шукає зцілення, має спершу знайти істину."

Я різко відсмикнула руку, але шепіт не зник — він ще кілька секунд відлунював у свідомості.

— Що сталося? — Річард підійшов ближче.

— Камінь… він говорив. І, здається, дав нам підказку.

Його погляд став серйозним.
— Отже, ми на правильному шляху, але тепер мені подобається цей ліс ще менше.

Я усміхнулася, хоч і відчувала, як серце б’ється швидше бо вперше я була впевнена — все, що сталося сьогодні, було не випадковим. Ліс нас випробовував.