Команда

Старий провів рукою над чашею, і туман розійшовся, залишивши в ній кришталево чисту воду.
— Подивіться, — наказав він.

Я нахилилася і завмерла. На поверхні, наче в дзеркалі, з’явився образ величезного замку, чорного, мов обсидіан, із високими шпилями, що розривали небо. Навколо замку — темний ліс, в якому світилися тисячі жовтих очей, але це було не найстрашніше.

У головній залі, серед холодного каменю, я побачила себе. У розкішній чорній сукні, з короною з рубінів на голові. Мої очі… вони світилися червоним. І поруч, на колінах, був Річард, закутий у ланцюги. Його голова була схилена, а обличчя — бліде, ніби він уже здався.

— Це… це неправда, — прошепотіла я.

— Це один із можливих шляхів, — сказав старий спокійно. — Якщо прокляття отримає верх.

Річард стояв, втупившись у воду, і його щелепа була стиснута так, що побіліли губи.
— А інший шлях? — запитав він глухо.

Вода знову завирувала. І ми побачили поле, залите сонцем. Я — у простій білій сукні, сміюся, тримаючи за руку маленьку дівчинку з чорним, як у Річарда, волоссям. Він стоїть поруч, усміхається, і немає ні замків, ні ланцюгів, тільки світло й спокій.

Старий зітхнув.
— Ви самі вирішите, куди поверне ваш шлях, але пам’ятайте: кожен день, кожне слово, кожен вибір — це крок до одного з цих двох майбутніх.

Я відірвала погляд від води й зустрілася з очима Річарда. В них горів вогонь, не гнівний, а рішучий.
— Ми підемо сонячним шляхом, — сказав він тихо, але так, що в мені не залишилося й крихти сумніву.
Ми вийшли з хатини старого, і вже за кілька кроків відчули, як змінився повітряний запах.
Замість трав і вогкості лісу його пронизав різкий, тривожний присмак диму.

— Це не просто вогнище, — прошепотів Річард, напружено вдивляючись уперед. — Горить щось велике.

Я зупинилася, прислухаючись. Удалині було чути тріск — не вітру в гілках, а ламаючогося дерева, і ще… тупіт. Не кроків людей, а чогось важчого.

І раптом з-за повороту стежки вирвалося щось, від чого серце в грудях стислося. Величезний вовк, але не звичайний — його шерсть була чорною, мов тінь, а очі світилися тим самим жовтим світлом, що я бачила у видінні біля замку. На його морді — дивні руни, наче випалені в шкірі.

Він зупинився, побачивши нас, і розкрив пащу, показуючи ряди зубів. Дим від нього був справжнім — він виходив з його рота, важкий і гіркий.

— Тримайся за мною, — Річард витягнув меч, і в його голосі вже не було того тепла, яке я чула біля вогнища. Зараз він говорив як воїн.

Але в ту ж мить я відчула, як щось тягне мене — не фізично, а ніби всередині мого розуму. Якби я зробила крок уперед, могла б… наказати цій істоті зупинитися. Ця впевненість була настільки дивною і сильною, що я аж затремтіла.

— Річарде… — почала я, але вовк рвонув уперед.
Вовк стрибнув так швидко, що я ледве встигла зреагувати. Час ніби розтягнувся — я бачила, як його лапи відриваються від землі, як з пащі виривається клуб диму, як напружуються м’язи Річарда, піднімаючи меч.

Метал зі свистом розсік повітря, але звір відбив удар — лапою, вкритою дивними чорними лусками. Іскри розсипалися між ними, мов зорі.

Я відчула, що більше не можу стояти осторонь. Усередині мене загорілося щось — не страх, а дика, майже первісна сила. Я підняла руки, і слова самі прорвалися з вуст:

—   Stare ad me!  

Вовк зупинився, лапи його втопилися в землю, а жовті очі вп’ялися просто в мої. Дим з його пащі закрутився спіраллю, ніби підкоряючись моєму подиху.

Річард озирнувся на мене, але я не могла відвести погляду від істоти. Я відчувала, як між нами натягується невидима нитка, і кожен її рух відповідав рухові моєї душі.

Я зробила крок уперед.

— Заспокойся, — прошепотіла я вже своєю мовою, але звір, здавалося, розумів. Дим розвіявся, його паща зімкнулася, а очі втратили яскравий блиск.

На мить здалося, що ми перемогли без бою, але потім із тіні лісу вийшли ще двоє таких самих і ця нитка, що пов’язувала мене з першим, натягнулася ще сильніше, майже до болю.

— Селено, — голос Річарда став глухим, — готуйся. Це тільки початок.
Другий вовк рушив на мене, а третій — на Річарда. Перший, з яким мене пов’язувала дивна нитка, застиг, наче чекав наказу.

— Тримайся поруч! — крикнув Річард, і вже в наступну мить меч описав блискавичну дугу, зупинивши напад третього. Метал дзвенів, іскри сипалися з кожного удару, але він рухався впевнено, без жодної помилки.

Я відчула, як моя магія вирує під шкірою, і кинула жменю сушених трав у повітря. Вони загорілися синім полум’ям, утворивши коло, крізь яке другий вовк не зміг прорватися. Він гарчав, але не наважувався ступити ближче.

— Річарде! — я підняла руки, і вогняне коло розширилося, змушуючи звіра відступати.

Він лише коротко кивнув, і я зрозуміла — ми діємо разом. Його меч відводив удари, мій вогонь закривав прогалини в захисті.

Перший вовк, той, з яким я мала зв’язок, зробив крок до мене. Його погляд був уже не ворожим, а майже людським. І тоді я зрозуміла — я можу його використати.

— Допоможи нам, — прошепотіла я, і нитка між нами спалахнула срібним світлом.