Відлюдник

Ліс зустрів нас тишею, але не спокоєм. Листя над головою шепотіло так, ніби обговорювало наші кроки, а гілки час від часу тягнулися, щоб зачепити поділ мого плаща. Дорога була вузькою, вогка земля ще зберігала сліди нічного дощу.

Річард ішов попереду, тримаючи меч під рукою, і раз у раз озираючись на мене. Його кроки були впевнені, але я помічала — він прислухається до кожного шурхоту.

— Ти завжди такий напружений у подорожах? — спитала я, намагаючись полегшити атмосферу.

— Тільки коли знаю, що за мною полюють, — відповів він спокійно, але кутик його вуст зрадливо сіпнувся.

Я не стала уточнювати, чи він мав на увазі ворогів… чи долю.

Ми йшли так годину, аж поки ліс почав розступатися, відкриваючи вузьку галявину. Посеред неї стояв старий кам’яний стовп, увесь обвитий мохом. На його вершині сиділа ворона, що дивилася на нас так, ніби чекала.

— Це місце — не просто орієнтир, — тихо сказав Річард. — Звідси починається територія відлюдника, який колись служив королівському магу. Якщо він ще живий… можливо, він знає, що робити з твоєю магією.

Ворона знялася з місця і полетіла вглиб лісу, немов запрошуючи нас іти слідом.
 

Ми рушили за вороною, і з кожним кроком ліс ставав густішим і темнішим. Гілки перепліталися над головою так щільно, що сонячні промені пробивалися крізь них вузькими, майже хірургічними смугами світла. В повітрі пахло сирістю, і десь далеко чувся глухий стукіт — то чи дерево падало, чи хтось йшов за нами.

Я відчувала, як у мені ворушиться магія — тонке, ледь вловиме тремтіння в пальцях, яке я почала впізнавати після навчання з Афіною. Річард теж це помітив, бо кинув на мене швидкий погляд.

— Щось не так? — спитав він.

— Тут… щось є, — відповіла я, зупиняючись і озираючись.

Раптом ворона, що летіла попереду, каркнула так різко, що в мене серце підскочило до горла. Вона кружляла над місцем, де стовбури дерев розходилися, утворюючи арку.

Ми ступили під арку, і світ одразу змінився. Повітря стало густішим, кольори — яскравішими, а звуки наче сповільнилися. Попереду, просто на галявині, стояла невелика хатина, побудована з темного дерева, вкритого сріблястим мохом. Біля дверей сидів старий чоловік з довгою сивою бородою й тихо щось шепотів, перемішуючи в мисці густу зелену рідину.

— Ви запізнилися, — сказав він, не піднімаючи очей. — Пророцтва не чекають на тих, хто сумнівається.

Я відчула, як по спині пробіг холодок.

Річард стиснув мою руку. — Ви знали, що ми прийдемо?

Старий підвів голову, і в його очах я побачила відблиск того самого місяця, який згадувався в пророцтві.

— Я знав, що прийде Селена, — відповів він. — Але не знав, чи її серце буде готове.

Він поставив миску на землю й повільно підвівся.

— Якщо хочете зняти прокляття, вам доведеться пройти випробування. Разом. Бо якщо впаде один, другий загине.

Я ковтнула повітря, відчуваючи, як усередині мене змішується страх і рішучість.

Старий зробив крок назад і жестом запросив нас увійти до хатини. Усередині пахло димом, травами і чимось солодким, як мед, але цей запах мав у собі нотку металу. На полицях стояли банки з дивними сумішами, а в центрі — глибока кам’яна чаша з водою, така темна, що вона здавалася бездонною.

— Це — Дзеркало Шляху, — промовив старий. — Воно покаже, що чекає вас попереду, але щоб його відкрити, потрібна жертва.

Я відчула, як Річард напружився, і перш ніж я встигла запитати, що за жертва, старий кинув у воду жменю сріблястого пилу. Поверхня чаші завирувала, і з глибин почав підніматися густий туман, розливаючись по підлозі.

— Кожен із вас має ступити в туман і знайти серце іншого. Якщо вийде тільки один — випробування вважатиметься проваленим.

— Як це… знайти серце? — перепитала я.

— Воно покаже себе, — відповів він. — Але пам’ятайте: туман не тільки приховує, він змінює. Він покаже ваші найбільші страхи.

Ми з Річардом обмінялися поглядами. Його очі були сповнені тієї ж рішучості, яку я бачила, коли він уперше сказав, що допоможе мені.

— Разом, — прошепотів він.

Ми ступили в туман. Світ одразу розчинився. Я більше не відчувала підлоги під ногами, і холод пронизував мене до кісток. Десь у темряві я почула голос — тихий, але від нього стискалося серце.

— Ти нікому не потрібна, Селено… навіть він залишить тебе.

Я затремтіла, бо голос був мій власний, але спотворений, наповнений ненавистю. Попереду майнув вогник — теплий, золотий. Я кинулася до нього, але шлях перегородила постать у темному плащі.

— Це не твій шлях, — прошепотіла вона. — Повернися, і все буде як раніше.

— Як раніше… я не хочу, — відповіла я, і мої руки раптом спалахнули полум’ям. Постать розтанула, а я побачила, що золотий вогник — це серце, схоже на маленький кристал, що пульсував у темряві.

Але коли я простягнула руку, серце зникло, і я зрозуміла, що бачу Річарда. Він стояв на колінах, схопившися за груди, і темні тіні обвивали його, наче змії.