Шлях до Нового Життя

Слова зависли в повітрі, наче густий туман після дощу. Після того, як Річард розповів мені про прокляття і пророцтво, а я зізналася в тому, хто я є насправді, настала довга, напружена тиша. Ми сиділи на призьбі, і я відчувала, як на моїх очах руйнується крихка ідилія, яку ми так дбайливо будували, але замість жалю і страху, я відчувала дивне полегшення. Більше не потрібно ховатися, приховувати свої думки і свій сміх. Я була Селеною, і Річард це прийняв.
— Отже, — сказала я, і мій голос був спокійним, як гладь води, — наш маленький притулок більше не може нас захистити.
Річард кивнув, дивлячись на свої руки.
— Я відправив гінця, щоб він привіз мені еліксир, але я не очікував, що він принесе нам із зовнішнього світу проблеми. Я не міг знати, що мої емоції… моя прихильність до тебе… дасть прокляттю відбій.
— Я не хочу, щоб тебе знайшли родичі Мілени, — він підняв голову, і його погляд був сповнений рішучості. — Якщо вони дізнаються, що я тут... вони відвезуть тебе назад і можуть змусити повернутися до Мілениного життя. Я не хочу цього.
Його слова, хоч і звучали, як ділова пропозиція, зігріли моє серце. Він захищав мене. Не як герцог піддану, а як чоловік, який турбується про жінку.
— Тоді що ми робитимемо? — запитала я, і в моєму голосі вже не було вагань.
— Ми вирушимо в дорогу, — відповів він, і його голос звучав так, ніби він приймав рішення не тільки за себе, а й за мене. — Я знаю, що ти ключ до порятунку, але я не знаю, як ним скористатися. Ми маємо знайти когось, хто знає більше про магію, ніж я. Хтось, хто допоможе нам розшифрувати це пророцтво.
Я усміхнулася. Це було саме те, що я хотіла почути. Ніколи в своєму житті я не була в ситуації, коли моя доля залежить не тільки від моїх рішень, але, попри це, я відчувала, що це — мій шлях. Шлях, який я сама обрала.
Ми почали збиратися. Я дістала бабусину книгу, яка тепер була для мене справжнім скарбом, а не просто старим рукописом. Я взяла кілька пакунків з сушеними травами, які могли б знадобитися в дорозі. Я зібрала наш нехитрий одяг, що пахнув травами та димом. Річард, навпаки, зібрався швидко. Він узяв лише свій меч, який весь цей час висів на стіні. Я розуміла, що він знову перетворюється на герцога, але мені було байдуже. Я знала, що в ньому є та інша сторона, яку я встигла полюбити.
Я востаннє окинула поглядом хатину. Тріснутий посуд, що я так відчайдушно намагалася врятувати, тепер здавався мені символом мого колишнього життя. Я залишила його там, бо воно більше не належало мені, а нові, подаровані Річардом тарілки, я взяла з собою. Не як подарунок, а як символ нашого нового життя.
Коли ми виходили з хатини, Афіна сиділа на вікні. Її жовті очі уважно дивилися на нас, а потім вона змахнула крилами і зникла в лісі. Я усміхнулася. Навіть мій маленький "найманець" був за мене.
Ми йшли стежкою, а я відчувала, як моє серце б'ється в унісон з його. Ми були не просто двома людьми. Ми були двома долями, що переплелися в одну, щоб змінити світ. Це був не просто шлях, це був початок нашої історії. І я була готова до цього. Я була готова до всього. Бо поряд зі мною був він, Річард, а в моїх руках була моя магія і моя доля.