Непроханий Гість і Дорогі Подарунки

Тихий, спокійний ритм нашого життя з Річардом був крихким, і я знала це. Кожен день, наповнений його посмішками, жартами та незграбною допомогою по господарству, був для мене наче дорогоцінний, тендітний подарунок, що міг розсипатися в будь-яку мить. Моє серце, що звикло до холодних розрахунків, тепер билося в незвичному ритмі. Я почала чекати його жартів, його історій, і навіть його невмілості, бо вона була такою щирою. Проте, попри всю цю ідилію, я не могла забути, ким він був насправді. Проклятий герцог Річард. А я – самозванка Мілена, яка приховувала свою справжню сутність.
Одного дня, коли ми разом збирали малину біля узлісся, тишу порушив незнайомий звук – тупіт копит, що наближався з боку дороги. Річард напружився. Його обличчя, що хвилину тому було безтурботним, стало серйозним, а очі – пильними. Він швидко встав і повів мене за собою, ховаючись за старим дубом.
— Хто це? — прошепотіла я, відчуваючи, як по мені пробігає холодок.
— Я не знаю, — відповів він, дивлячись у бік дороги. — Але ми не повинні показуватися.
З-за дерев виїхав вершник. Його одяг був багатим і ошатним – шовк, шкіра, дорогі металеві деталі. Це був не звичайний мандрівник. І, здавалося, він точно знав, куди їхати. Він під'їхав до хатини, озирнувся, і, не знайшовши нікого, зістрибнув з коня. Я відчула, як Річард стиснув мою руку.
— Гінець, — прошепотів він, і в його голосі я почула нотку полегшення. — Я відіслав його, коли був ще слабким. Щоб він привіз… деякі речі.
Моє серце стиснулося від тривоги. Річард, герцог, мав зв’язок із зовнішнім світом. Я ж думала, що ми ізольовані, що це наш маленький, таємний куточок, але виявилося, що він лише тимчасовий притулок, і цей гінець — міст, що з'єднав нас із реальністю, від якої я так відчайдушно тікала.
Гінець постукав у двері, але, звісно, ніхто не відповів. Він почекав, а потім, з легким зітханням, поставив біля дверей великий шкіряний мішок і дерев'яний ящик. Потім сів на коня і зник так само швидко, як і з'явився.
Коли його тупіт затих, ми повільно вийшли з нашого сховища. Річард був спокійний, але я відчувала в ньому напругу.
— Це... тобі, — сказав він, вказуючи на подарунки. — Я відіслав гінця, щоб він привіз мені щось, а потім… попросив його захопити і дещо для тебе. На знак вдячності.
Я мовчала, намагаючись опанувати свої емоції. Вдячність? Це звучало так по-діловому, так холодно, і так відрізнялося від тієї близькості, що зростала між нами. Я підійшла до мішка і обережно розв'язала його. Всередині були нові, міцні й красиві посудини: не тріснуті глиняні горщики, а міцні, добротні тарілки, глечик з візерунком, столові прилади. Поруч, у ящику, лежали рулони дорогої тканини — льон, вовна, і навіть шматок шовку, який я відчула, ледь торкнувшись його пальцями.
— Річард, — мій голос був ледь чутним, — я не можу це прийняти.
— Чому? — його погляд був спантеличеним. — Це ж лише невелика віддяка.
— Тому що це… занадто, — сказала я, і мій голос став твердим. — Я не бідна. Я сама про себе піклуюся. Мені не потрібні твої дорогі подарунки.
— Але… у тебе ж тріснутий посуд, — він кивнув у бік хатини, і я відчула, як в моїх грудях загорілося обурення. Він бачив. Він помічав. Він оцінював моє життя, мій побут, і, мабуть, вважав, що я потребую його допомоги.
— Це не твоя справа, — сказала я, відвертаючись. — Це моє життя, і я ним задоволена.
Він мовчав. Його обличчя було сумним, і я відчула, як моє серце стискається. Я не хотіла його образити. Я просто не хотіла, щоб він думав, що я така ж, як та Мілена, з якою він мав одружуватися – бідна і залякана. Я хотіла, щоб він бачив Селену — сильну, самодостатню, яка може врятувати герцога, але не потребує його допомоги.
— Я не хотів тебе образити, — сказав він тихо, підійшовши ближче. — Я просто хотів, щоб ти посміхнулася.
— Мені не потрібні дорогі речі, щоб посміхатися, — відповіла я, і в моєму голосі вже не було злості, лише печаль.
Ми стояли мовчки, а між нами, наче невидима стіна, лежали ці дорогі, чужі речі. Наші маленькі, безтурботні дні, здавалося, закінчилися. Реальний світ, з його герцогами, гінцями та дорогими подарунками, знайшов нас.
— Що ми робитимемо? — запитала я, дивлячись на нього.
— Я не знаю, — він похитав головою, і його погляд був сповнений розгубленості. — Я думав, що зможу просто… бути тут, але, здається, це не так просто.
Я розуміла, що наше «щастя» не може тривати вічно. Ми не могли ховатися в хатині Мілени, граючи в «друзів» та «сусідів». Він був герцогом. Я була... кимось іншим. І цей гінець був першим дзвінком. Дзвінком, що сповіщав про кінець нашої ідилії.
Я подивилася на Річарда. На його сумне, але таке знайоме обличчя. І раптом зрозуміла, що не можу дозволити, щоб наша історія закінчилася.
— Давай домовимось так, — сказала я, і в моєму голосі була рішучість. — Ти розповіси мені все. Про прокляття, про пророцтво, про те, що ти бачив, а потім ми разом вирішимо, що робити далі.
Він кивнув, і на його обличчі знову з'явилася та сама, сповнена вогню, посмішка. Ми сіли на призьбі, і він почав розповідати, а я слухала, розуміючи, що наша історія тільки починається. І вона буде набагато складнішою, ніж я могла собі уявити.