Її сміх і моє прокляття

Річард

Я не пам’ятаю, як саме я опинився біля струмка. Моя свідомість нагадувала розбите скло, що розсипалося на тисячі дрібних уламків, а тіло — чуже, важке, просочене свинцем. Прокляття... Воно ніколи не попереджало про свій прихід. Воно завжди нападало зненацька, як злодій уночі, коли я найменше цього чекав. Спочатку — гострий, як лезо, біль у скронях, що пронизував голову, наче сотні голок одночасно. Потім — нестерпний тиск у грудях, ніби щось величезне й невидиме сідало мені на душу, висмоктуючи з мене весь кисень. У такі моменти я боровся за кожен вдих, за кожну крихту свідомості, але щоразу програвав. А потім — спалах. Це не було схоже на звичайний біль. Це був удар, ніби блискавка прошила моє тіло, спалюючи все на своєму шляху. І після цього — лише темрява. Безмежна, холодна, яка поглинала мене цілком, не залишаючи жодної надії.
Я йшов до неї. До Мілени. Дівчини-втікачки, якій, згідно з пророцтвом, судилося стати моєю нареченою. Це був не мій вибір і не її. Це була воля долі, з якою я так довго і так безрезультатно боровся. Я спостерігав за нею багато разів, але завжди здалеку, крадькома, ховаючись у тіні дерев. Я вивчав її, намагався зрозуміти. Хотів знати, з якою жінкою мені доведеться розділити своє життя, прокляте і приречене. Вона була схожа на залякане зайченя, що постійно озиралося, чекаючи на небезпеку. Її життя було позбавлене радості, сіре, як зола: мачуха, тяжка робота, злидні, зневага — усе це тягарем лягло на її тендітні плечі. Я бачив, як втома з кожним днем робила її все менш помітною. Вона була тінню, яка могла зникнути, якби її хтось голосно гукнув по імені. Я думав, що це і є Мілена — моя майбутня наречена, але я отямився,  побачив її і не впізнав.
Жінка, що схилилася наді мною, не була тим переляканим створінням, за яким я спостерігав з лісової тіні. Вона була іншою. Її рухи — впевнені, голос — твердий, а очі — живі, пильні, сповнені вогню. У них не було й сліду страху. Вона не втекла, хоча могла б. Вона не кинула «проклятого герцога» напризволяще. Вона відтягла мене до своєї хатини, рятувала, годувала, а потім почала жартувати. І вона сміялася.
О, як вона сміється... Це був не сміх заляканої дівчини. Це був сміх, сповнений життя, сміх сонця після дощу, що наповнював душу. Він був як тепла хвиля, що накривала мене з головою, занурюючи в почуття, яке я не міг назвати. Я закохувався. Повільно, але невідворотно, як людина падає у теплу воду після довгого перебування на холоді. І кожен її сміх — це була нова хвиля, що затягувала мене все глибше. Це відчуття було таким сильним, що я, проклятий з народження, почав вірити в диво. Її сміх став моїм порятунком.
Я зрозумів, що переді мною — не та Мілена, на якій я мав одружитися. Це була зовсім інша жінка. І тоді мене, ніби громом, вразила інша думка: звідки вона знає ім'я Селена? Я марив, і в мареннях прокляття руйнувало всі стіни свідомості, а слова пророцтва ставали моїм єдиним шепотом:
Коли сонце у море ляже,
А місяць на обрій зійде,

Мілена слова прокаже —
Й Селена в цей світ прийде.
Її душа буде сповнена сили,
Вона не страшиться вогню
І якщо вдало карта ляже,
Вона змінить долю твою.

Я пам'ятав, як старий ворожбит прошепотів мені ці слова. Тоді я лише посміявся. Пророцтва — справа для дурнів, а я був вихований у світі, де все має логічне пояснення, але мої сни стали пророчими видіннями. Я зрозумів, що прокляття — це не вигадка. Воно жило в моїй крові, в моєму тілі, вириваючись назовні, коли моє серце билося швидше, а емоції були занадто сильними. Я був проклятий. І мені дали «ключ» — дівчину, з якою було пов'язане пророцтво. Мілену, а тепер переді мною була зовсім інша жінка. Смілива, сильна, рішуча. Її очі були вогнем, а не тінню. І вона знала ім'я, яке я не мав називати. Ім'я, що, за пророцтвом, мало принести мені порятунок.
Селена.
Це слово лежало між нами, як крижина на воді: холодне й мовчазне, але неминуче. Я не міг зізнатися їй. Як я міг сказати, що бачив її у снах під іншим іменем? Я відчував, що вона — не Мілена. У неї була інша хода, інша постава, інші очі. Та сама оболонка, але зовсім інше світло всередині. І водночас — мені було добре з нею. Хто б вона не була.
Це почуття поглинало мене. Я почав ловити себе на думці, що хочу зробити для неї щось більше, ніж просто віддячити. Хотів дістати зірку з неба, або, принаймні, зробити щось простіше: принести смачні яблука, забезпечити теплом, купити новий посуд замість тріснутого. Я відішлю до замку гінця, щоб він привіз їй усе, що знадобиться. Непомітно. Без пафосу. Просто щоб вона посміхнулася.
Бо якщо не вона, то хто ще зможе зігріти моє прокляте серце? Я відчуваю, як прив'язуюся до неї з кожним днем сильніше. І чим далі, тим більше я відчуваю себе не герцогом, а просто чоловіком, який має лише одне бажання: бути поруч із нею.
Нехай сміється частіше.
Бо чим більше її сміху — тим менше прокляття в мені.