Від Проклятого Герцога до Сусіда

Коли він прийшов до тями, це сталося майже непомітно, настільки обережно, що я могла б і не помітити. Я якраз міняла компрес на його чолі, коли він трохи повів головою, злегка зітхнув, а потім повільно розплющив очі. Глибокі, темні, з тією самою загадковою глибиною, яка лякала й притягувала водночас. Його погляд кілька разів змінював фокус, наче намагаючись налаштувати лінзу, доки, нарешті, не зупинився на мені. В ньому не було ні гарячки, ні марення — лише чиста свідомість і слабкість.
— Ти… — прошепотів він, і в його голосі було більше подиву, ніж слабкості. — Я живий?
— Ще як живий, — сказала я з натягнутою усмішкою. — І, мушу зазначити, мені це вдалося не без зусиль, але тепер, коли ти встиг випити півлісу трав’яного настою, міг би бути хоч трішки вдячним.
Він хмикнув — хрипко, але з ноткою гумору, і спробував піднятися на ліктях. Я тут же метнулася до нього, притримуючи за здорове плече.
— Не вставай, ще рано. Твоє плече...
— Тобі не звикати командувати, еге ж? — його темні очі вперше посміхнулися, і я відчула, як моє серце пришвидшило свій ритм. Це була нова, незвична емоція — не страх, не тривога, а якесь збентеження, що межувало із захопленням.
— Особливо, коли врятувала герцога від загибелі? — я не могла втриматися, щоб не кинути цю репліку, перевіряючи, як він відреагує.
Тиша. Його очі звузились, але в них промайнула іскорка посмішки, яка, здавалося, освітлювала всю хатину.
— Отже, ти знаєш.
— Авжеж, — з усмішкою, що заграла на моїх губах, сказала я. — Ти проклятий герцог Річард. І саме тебе я врятувала, але за тебе заміж не збираюсь, якщо раптом збирався освідчуватись з вдячності.
Він розсміявся. Цього разу вже щиро, хоча сміх швидко перейшов у легкий стогін — біль давав про себе знати.
— Ні, не збирався. Та й хто одужує — той має ще шанс зачарувати, правда?
Я не відповіла, але всередині мене щось стиснулось і розгорілося одночасно. Його жарт був настільки несподіваним і відвертим, що роззброїв мене повністю. Я, колишня бізнес-леді, що звикла до ділових переговорів, була вражена його простотою і відкритістю.
— Давай домовимось так, — сказав він уже серйозніше, його погляд став твердим, але без агресії. — Я не робитиму пропозицій. Просто… дозволь мені бути тут, поки я не встану на ноги. Побути собою. Дати тобі шанс побачити мене не герцогом і не зобов'язанням. А… другом. Чи хоча б сусідом по господарству.
Я хитнула головою.
— Якщо тільки не лізтимеш до каструль. Я вже бачила, який з тебе кулінар, коли ти намагався поворухнути ногою і перекинув усю мою миску з настоєм.
Він знову посміхнувся.
Так почались наші дні разом. Коли Річард зміг підводитися з ліжка, він одразу ж зголосився допомагати. Спершу я категорично відмовлялась — ледь живий герцог з косою в руках виглядав, м’яко кажучи, комічно, але йому це не заважало.
— Якщо я не покошу цей хмиз, то з мене не буде жодної користі, — наполягав він, тримаючися за стіну, як за старого друга. Я відчула, як моє серце розтає від його наполегливості. Це не був наказовий тон герцога, це було щире бажання допомогти.
— Хочеш бути корисним? Помий посуд, — кинула я, але вже з посмішкою.
І він мив. По-своєму. Заливаючи все навколо водою, зосереджено вивчаючи кожен горщик, ніби це були важливі королівські печатки. Я не раз ловила себе на думці, що сміюсь з ним більше, ніж сміялась за все попереднє життя. Це був щирий, розслаблений сміх, який звільняв мене від напруги.
Він розповідав про свої мандрівки, про те, як в дитинстві втік від гувернантки й опинився серед торговців медом. "Нас відвезли до табору, де робили мед, — розповідав він, — і мене змусили тиждень носити ці важкі, липкі стільники. Я був впевнений, що помру там, але знаєш... це був, мабуть, найсмачніший мед, який я коли-небудь їв". Він розповідав, як одного разу, замість аудієнції, випадково потрапив на весілля простого селянина й грав на лютні пісні, не знаючи нот, тільки щоб не видати себе. А ще — як у двадцять років примудрився впасти з власного коня просто в ставок, коли побачив вужа. Я ледве стримувала сміх.
— І після цього тебе називають «проклятим»? — спитала я, витираючи сльози сміху.
— А ти подумай. Герцог, що боїться вужів — то вже прокляття, правда ж? — сказав він, посміхаючись, і його очі заграли темними вогниками.
Ми разом прибирали в домі. Він навчився витирати пил з верхніх полиць, бо я не діставала. Я навчила його правильно сушити трави, і він невпинно плутав чебрець із м’ятою. Він навіть пробував вишивати — один раз. У результаті ми втратили голку, і я знайшла її в його рукаві через два дні. Це було як гра, як дитяче, безтурботне життя, якого я ніколи не мала. Я почала відчувати себе живою, але найбільше мене тривожило одне. Чому він шепотів моє справжнє ім’я?
— Слухай, — якось обережно почала я, коли ми разом сиділи на призьбі й пили настій шипшини, насолоджуючись теплом вечірнього сонця. — Ти, коли був у гарячці… казав ім’я.
Він зробив вигляд, що не зрозумів.
— Не моє, — уточнила я, і мій погляд зустрівся з його. — Ти кликав мене «Селеною», не «Міленою».
Його погляд затуманився на мить, але усмішка повернулася миттєво, наче маска, яку він поспішив надіти.
— Напевно, гарячка так вплинула. Я міг би й «Афродітою» назвати. Або «Калиною».
— Селена — не зовсім типове ім’я для тутешніх дівчат, — сказала я з підозрою, намагаючись прочитати його думки, як колись читала конкурентів.
Він знизав плечима.
— Може, колись чув, а може, мені просто так здалось.
І перевів розмову на щось інше, але я знала. Він щось приховує. І ця його брехня, така дрібна, на тлі нашої нової близькості, раптом здалася величезною.
Та попри це, я вже ловила себе на тому, що чекаю ранків, бо зранку він смішно кашляв і питав, де його «герцогська каша». Чекала вечорів, бо саме ввечері ми сиділи на подвір’ї, а він розповідав, як, можливо, написав би книгу — якби не був ким є. Я почала сміятись більше. Довіряти більше. І боятись — ще більше.
Бо якби він дізнався, ким я є насправді, що я не Мілена, а душа з іншого світу, яка просто "позичила" її тіло… чи пробачив би мені цю брехню? Я дивилася на нього, на його спокійне, але сповнене таємниць обличчя, і розуміла, що моя нова щаслива реальність збудована на крихкій основі. І якщо вона зруйнується, я втрачу не просто "пацієнта", а людину, яка несподівано стала моєю точкою опори в цьому дивному світі.