Пульс Життя та Невизначеність Долі

Я сиділа на краєчку ліжка, намагаючись не шуміти, щоб не порушити його неспокійного сну. У моїх пальцях був затиснутий шматок чистої тканини, просоченої відваром звіробою та календули. Повітря в хатині було напоєне густим, гіркуватим ароматом сушених трав, але все одно крізь нього проривався інший, металевий запах — запах крові, що немов заповнював кожен куточок кімнати. Хоча рана вже не кровоточила, мені здавалося, що вона дихає — пульсує життям і болем, викликаючи в мені тривогу, яка не мала нічого спільного з логікою.
Я вже кілька разів промила поранення, змастила його настоєм, наклала чисту пов’язку, і навіть прошепотіла все, що змогла запам’ятати з бабусиних загоювальних записів, які були в книзі. Зазвичай я б розрахувала ризики, поставила діагноз, знайшла б найкращого спеціаліста, але тут… тут я була сама, і мої "наймані працівники" у вигляді магії ще не були достатньо компетентними, тому я просто молилась, чи то пак, вірила, що трави та слова допоможуть. І все одно трепет у грудях не зникав.
Його дихання було неглибоким, нерівним, а щоки — гарячими, наче розпечене каміння, що я сама робила коштовним. Його чоло вкривалося потом, губи трішки тремтіли, час від часу він щось шепотів, наче кликав когось… або згадував про щось страшне. Та кожного разу, коли його губи знову вимовляли моє ім’я — «Селена…» — моє тіло наче стискалося в грудку. Чому він знає моє ім’я? Звідки? Хто він такий? Ці питання, наче гострі леза, проникали в мій розум, розриваючи мою холодну, розважливу маску.
Я дивилась на нього й не могла збагнути, чому він мене так тривожить. Чому цей чужий, знайдений випадково у лісі, хлопець здався мені… знайомим? Рідним? Наче він частина мого колишнього життя, але не з мегаполісу, не з глянцевого світу вечірок, а з якогось глибшого виміру, де все має сенс. Він був немовби спогадом, про який я не пам’ятала, але який відчайдушно намагалась відновити.
Я ніколи не була турботливою. У моєму колишньому житті я звикла, щоб піклувались про мене. Помічниці, персонал, лікарі на виклику — все завжди було в зоні доступу, але тут… я сама. І цей хлопець — мій пацієнт. Ні, не просто пацієнт. Він… більше. Він був викликом для мене, для моєї нової сутності. Це було перше завдання, де не було чіткого плану, де не було відомих змінних, де я мусила покладатися на інтуїцію і, можливо, на щось більше.
Я пригадала, як його рука торкнулась моєї, гаряча, слабка, але настільки ніжна. Його очі — ті глибокі темні очі — проникали у мене, мовби читали щось, що я сама намагалась приховати від себе. Хто він? І чому він знає моє справжнє ім’я? Ці думки не давали мені спокою, вони кружляли в моїй голові, як зграя диких птахів.
Я встала, принесла ще одну ганчірку, намочила її прохолодною водою зі струмка і обережно поклала йому на лоб. Шкіра його була гарячою, він марив, але в якийсь момент його обличчя раптом стало спокійнішим, ніби мій дотик зняв частину болю. Я відчула, як його дихання стало глибшим. Це було моєю маленькою перемогою.
— Ти одужаєш, — прошепотіла я, і мої слова прозвучали твердо, навіть для мене. — Я цього доб’юся. Не через обов’язок. Через щось інше. Я здивувалась собі — тому, як віддано я взялася за цю справу. Це не було бізнес-рішення. Це було щось глибинне, щось, що пробудилося в мені разом із магією.
Я принесла ще трав’яного настою, крапала його йому в рот крапля за краплею. Спочатку він не реагував, але згодом злегка ковтнув. Я всміхнулась, і це була щира, майже забута посмішка. Можливо, все буде не так погано.
Я не могла відійти від нього. Просто сиділа біля ліжка, тримаючи його долоню в своїй, відчуваючи, як у ній б'ється життя — слабке, хитке, але все ще живе. Моє серце билося в унісон із його пульсом, кожен поштовх в його венах — наче відлуння мого власного тривожного очікування. Світ навколо нас, ця хатина, цей ліс, наче зникли. Існували лише ми двоє — він, що боровся за життя, і я, що боролась за нього.
Я ніколи не вірила в «долю». Це поняття здавалося мені зручним виправданням для слабкості, але зараз... я не була впевнена ні в чому. Бо хто він, цей незнайомець, який знає моє справжнє ім’я, в цьому світі, де я маю бути Міленою? І чому я так боюсь його втратити?
Минали години. За вікном стихав вечір, поступаючись темряві. В хатині панувала тиша, тільки потріскували сухі трави на печі, і його рідкісне, нерівне дихання порушувало спокій. Відсвіт масляної лампи кидав довгі, тремтячі тіні, роблячи кімнату більшою, загадковішою. Я відчувала, як втомлюються очі, але не могла їх заплющити. Я мусила бути напоготові.
Я встала, принесла ще одну ковдру — стару, трохи потеpту, але теплу. Обережно накрила ним його плечі, поправила подушку, і знову сіла поруч. Дивилась на нього. Дивилась довго, намагаючись запам’ятати кожну риску, кожну тінь на його обличчі, ніби намагаючись розшифрувати якийсь незбагненний код. Я не знала, хто він, але вже знала, що він важливий.
Моє нове життя починалось не зі слави, не з успіху, а з пораненого незнайомця, який випадково з'явився на моєму шляху. Можливо, не випадково.
Я вклала своє обличчя в долоні. Було тихо. Лише його тихе дихання заповнювало простір — і мою душу. Я боялась, що завтра він може не прокинутись, але ще більше — що прокинеться, а я не знатиму, ким він є… для мене. Афіна, яка сиділа на вікні і спостерігала, раптом змахнула крильми і сказала:

"Ти хіба не знаєш, кого лікуєш?  Це він і є, проклятий герцог, твій наречений. Річард".

Від почутого, я на мить втратила дар мови, тому що уявляла собі монстра, Квазімодо, а чоловік, про якого я піклувалася не викликав в мені страх, радше навпаки, якесь захоплення. Ну що ж, я врятую тебе, але ставати дружиною в мої плани не входить.