Таємничий Поранений та Перше Заклинання Лікування

З перших днів, відколи я — а точніше, моє нове «я» в тілі Мілени — почала вивчати бабусині книжки, кожен сувій став для мене викликом і загадкою одночасно. Вузькі рядки, дрібний, майже невидимий почерк, який, здається, навіть пахне вологою, старими травами і якоюсь незбагненною таємницею — все це ніби переносило мене в часи, коли світ був іншим. Часто я просто сиділа посеред кімнати, розгортаючи сувій і намагаючись розшифрувати руни та символи, що нагадували шифр із давніх легенд, відчуваючи себе детективом, який розслідує найскладнішу справу у своєму житті.
Проте, попри всю серйозність, навчання бабусиними записами виявилося дуже комедійним бо бабуся не обмежувалась лише заклинаннями — в сувоях траплялись і зовсім несподівані нотатки, які іноді викликали сміх, що досі залишався для мене незвичним.
Одного разу я натрапила на рецепт «Зілля проти дурного настрою». Звучало серйозно, аж поки не прочитала, що це звичайний чай із м’яти, заправлений кількома квіточками лаванди. Спробувала приготувати — смачно, так, але магії в чашці не відчула. Хоча, може, й не дивно — мій настрій тоді стрибав, як погода: то дощ, то сонце, і навіть цілющий чай не міг його повністю стабілізувати. Це було настільки безглуздо і водночас так по-людськи просто, що я не могла не посміхнутися.
А найбільший сміх викликала інша інструкція — «ритуал наведення ладу в домі». Там бабуся писала: «Приберись, ніби відьма — але без мітли. Використовуй ритуальний віник». Ну, я не змогла стриматись і влаштувала невелике шоу. Знайшла старий віник у кутку — який вже був практично на відпочинку, бо ледь тримався купи — і почала розмахувати ним, намагаючись виглядати, ніби заклинаю вітер. Афіна, що сиділа на моєму плечі, спочатку дивилась на мене з таким виразом, ніби говорила: «Ти серйозно?», а потім, здається, навіть посміхнулась, розправивши пір'я. Віник, звісно, залишився на підлозі, але мій сміх був не менш магічним.
У одному записі бабуся попереджала: не читай заклинання в домі, якщо багато пилу — «бо замість добра викличеш алергію». Я жартома почала «заклинати пил», махаючи сувоєм і періодично кашляючи. Афіна злетіла на перекладину, щось мовчки прокоментувала і швидко зникла, а я залишилась сама зі своїми кумедними моментами і магічним навчанням.
Ці дрібниці — такі далекі від мого колишнього життя в мегаполісі — допомагали мені прийняти нову реальність. Навіть тут, у тілі Мілени, можна було знайти світлі миті радості, але вечір приносив із собою щось несподіване.
Підвечір я вийшла до струмка, що протікав неподалік хатини. Треба було набрати джерельної води — чистої, холодної, що, здавалось, жива сама по собі і дарує сили. Я йшла босоніж, відчуваючи кожен камінець під ногами, а західне сонце фарбувало небо в ніжні відтінки персика і золота. Повітря було наповнене ароматом вологої землі та квітучих трав. Це була ідилія, що не могла тривати довго.
Я наповнила глечик, і саме в цей момент мій погляд натрапив на щось дивне на протилежному березі, біля густого куща дикої троянди. Спершу подумала, що це гілка, що впала, але ні — це було людське тіло.
Юнак лежав нерухомо, без свідомості. Чорне, вологе волосся спадало на лоб, мов ніч, що накрила його тихо і безжально. Темні вії тремтіли, а шкіра була блідою, майже прозорою, мов мармур. Його одяг — подертий, а на боці виднілася пляма крові, хоч і не надто велика, але достатня, щоб серце стискалося від тривоги. Навіть у цьому стані, він був неймовірно красивим. Риси його обличчя були настільки точеними, настільки ідеальними, що я на мить застигла, розглядаючи його, як витвір мистецтва.
— Гей... — прошепотіла я, присівши поруч, — ти чуєш мене?
Він здригнувся, і його повіки повільно піднялися. Він відкрив очі, дивлячись на мене збентежено й трохи налякано. Його погляд був пронизливим, глибоким, ніби ховав цілі світи, але він був слабким, пораненим, і кожен його рух видавав біль.
— Селена... чому ти тут?.. Що це за магія?.. — прошепотів він, і його голос був хрипким, але незвичайно м'яким.
Моє серце завмерло. Я відчула, як по моїй спині пробіг холодний струмок. Як він знає моє ім'я? Моє справжнє ім'я? Я ж тут Мілена! Я почала панікувати. Що відбувається?
— Я... я не Селена. Я Мілена... — пробурмотіла я, не вірячи своїм вухам, що говорю це.
— Ні, ти Селена, — ледь чутно наполіг він, і його рука, тремтяча від слабкості, торкнулася моєї. Це було гаряче торкання, але воно викликало в мені дивний трепет. Його темні очі, відкриті ширше, дивилися на мене з такою увагою, що змушували серце битися швидше.
Не вагаючись, я знайшла стару скатертину, яку взяла з собою як ганчірку для прибирання, і розклала її на землі. Обережно поклала юнака, затягнула краї — утворилися імпровізовані носилки. Потім, зібравши всю силу, почала тягнути його до хатини. Кожен крок був важким — ноги втомлювалися, спина напружувалась, але я не могла залишити його там. Його життя було в моїх руках, і я це усвідомила. Мої м'язи горіли, я задихалася, але вперто тягла його по нерівній землі, крізь кущі і каміння. Це було найважче фізичне випробування в моєму житті.
Нарешті, я дотягла його до хатини. Під м’яким світлом лампи я обережно розстебнула сорочку хлопця. Рана була глибокою, але, здавалося, не смертельною. Я діставала бинти, настої трав із бабусиної скрині — ромашка, звіробій, деревій — і почала очищувати рану, шепочучи загоювальні слова, що бабуся залишила в записах. Я не вірила в силу цих слів, але вимовляла їх так, ніби від цього залежало його життя. "Тихіше, тихіше, – говорила я йому, – все буде добре."
Він марив. Його голос був тихим, плутаним, але кожне слово наче тягнуло мене до нього ближче. "Селена... чому ти тут?.. Що це за магія?.." — шепотів він, і його слова були наповнені якоюсь дивною сумішшю розчарування і надії.
Моє серце завмерло. Цей хлопець із усією своєю загадковістю і слабкістю викликав у мені дивне тепло й тривогу одночасно. Він був першим, хто звернувся до мене по імені, справжньому імені. Хто він? Звідки він мене знає? Я не знала, але його темні очі, відкриті ширше, дивилися на мене з такою увагою, що змушували серце битися швидше.
Це була не просто рана, а початок історії, яку нам двом ще належало розплутати. Він тихо торкався моєї руки, наче шукаючи підтримки. Це була не просто фізична близькість. Я, яка завжди була холодною і розважливою, відчувала, як моє серце реагує на нього. Це була не просто симпатія, а якась дивна, незрозуміла притягнутість. Я, Селена, вперше за багато років відчула себе не мільйонеркою, не власницею бізнесу, а просто жінкою. І цей чоловік, якого я знайшла ледь живим, став початком мого нового, непередбачуваного шляху.