Таємниці Старої Будівлі

Моя рішучість росла з кожним днем, проведеним у цій, як я її назвала, "первісній лабораторії". Я, Селена, звикла до того, що за мене вирішували все, від вибору щоденного вбрання до стратегії інвестування, раптом опинилася наодинці з пилом, холодом і незрозумілим приладдям. Моє тіло нило від незвичних навантажень, а мозок, звиклий до швидкісного інтернету та гаджетів, був змушений пристосовуватися до примітивних, архаїчних завдань, але я була сповнена рішучості. Якщо це місце – мій єдиний шанс на повернення, я мала його дослідити від А до Я. Нічого не має вислизнути від моєї уваги.
Я розпочала своє дослідження, систематично, як і належало б бізнес-леді, що проводить аудит новопридбаного активу. Кожен куток, кожна полиця, кожна скриня – все підлягало моїй інспекції. Я підіймала старі, важкі скрині, що зберігали дух давно минулих століть, розбирала завалені мотлохом кути, відсувала меблі, що, здавалося, вросли в підлогу, стукала по стінах, шукаючи потаємні ходи чи схованки. Спочатку я знаходила лише розчарування: засохлі пучки незрозумілих трав, від яких пахло землею та чимось солодкуватим, дивні пляшечки з засохлим, неприємним вмістом, кілька грубих мисок та горщиків, що покрилися багаторічним шаром пилу та сажі. Це було далеко не те, що я очікувала від "спадщини чаклунки". Мої надії танули з кожною порожньою скринею.
Якось, розбираючи завалену пожовклими книгами та сухим листям полицю, що ховалася за масивною дерев'яною шафою біля печі, я натрапила на дещо дійсно цікаве. За грубим, майже чорним від часу дерев'яним брусом, що, здавалося, був частиною самої стіни, ховалася маленька, старовинна скринька. Вона була зроблена з темного, відполірованого до блиску дерева, що нагадувало дубове, і була прикрашена химерними різьбленнями, які нагадували переплетені змії або коріння старого дерева. Замка не було, лише старий, майже невидимий металевий гачок. Мої пальці, звичні до гладких поверхонь сенсорних екранів, обережно торкнулися шорсткого металу. З тихим скрипом, що пролунав у тиші, гачок піддався, і скринька повільно, ніби неохоче, відчинилася, випустивши запах старовини і чогось невловимо-солодкого.
Всередині були не коштовності, як я, звісно ж, сподівалася, а інші, не менш дивні предмети. Кілька прозорих кристалів різного розміру – від маленького, як ніготь, до такого, що поміщався в долоні. Вони були немов живі, поблискуючи у тьмяному світлі, що пробивалося крізь маленьке вікно, і здавалося, відбивали всі відтінки світла, хоча навколо було майже темно. Маленький срібний кинджал з руків'ям, інкрустованим тим самим дивним каменем, що був в амулеті, який Мілена згадала в листі. Кинджал був холодним на дотик, але викликав у мене відчуття дивної сили, немов це не просто зброя, а щось більше.
І найголовніше – згорток пергаменту, перев'язаний тонкою шкіряною стрічкою. Він був дуже старим, його краї пожовкли і потріскалися, а запах землі та часу буквально виходив з нього. Я розгорнула його з трепетом, мої пальці, хоч і мозолисті, були напрочуд обережними. Це був давній рукопис, заповнений тими ж незрозумілими символами, що й бабусина книга, яку я знайшла раніше, але крім символів, там були і докладні малюнки: якісь дивні руни, що світилися ледь помітним синім світлом на папері, зображення містичних дерев, тварин, і навіть фігури людей, що тримали руки так, ніби керували чимось невидимим. Це були Давні Записи, справжня, автентична магічна спадщина. Я відчула, що тримаю в руках щось дійсно важливе, ключ до Мілениної спадщини, щось, що виходило за рамки мого звичного розуміння реальності.
Моє тіло, здавалося, також почало дивно реагувати на ці знахідки. Коли я тримала кристали, я відчувала легке, приємне поколювання в долонях, ніби по венах текла тепла, м'яка електрика. Коли торкалася давніх записів, мене охоплювало відчуття тепла і якогось дивного резонансу, ніби сторінки промовляли до мене, намагаючись щось розповісти. У моїй голові іноді пролітали якісь дивні, уривчасті образи: блискавки, що розтинають небо, дерева, що ростуть за секунди, таємничі сяйва. Я не розуміла, що це означає, але інтуїція, яка рідко мене підводила в бізнесі, підказувала, що це якось пов'язано з магією, з якоюсь внутрішньою силою, що пробуджувалася в мені.
Найбільшою моєю проблемою залишався вогонь. Холод проникав у кімнату, змушуючи мене тремтіти, і я мріяла про тепло. Кілька разів я безуспішно намагалася розпалити піч, користуючись незграбними порадами Мартина, які він давав ще в тому домі. Я терла кремінь об кремінь, дула щосили, підкладала сухі гілочки, які знайшла надворі, але результату не було. Диму було багато, він щипав очі і змушував кашляти, а вогню – жодного. Мої пальці були стерті до крові, а обличчя – в сажі. Я почувалася справжньою ідіоткою, абсолютно безпорадною у цьому примітивному світі.
І ось одного вечора, після чергової невдалої спроби, коли я знову сиділа, вкрита димом, з промерзлими руками, змучена і зневірена, мене охопив дикий, нестримний гнів. Гнів на Мілену, яка втягнула мене в це пекло, залишивши з її проблемами. Гнів на цей дикунський світ, де навіть розвести вогонь – ціла наука, де немає елементарних зручностей. Гнів на себе, Селену, яка звикла до того, що за неї все роблять, і тепер виявилася абсолютно безпорадною, нікчемною, нездатною навіть розпалити вогонь.
"Та будь ти проклятий, цей вогонь! Чому ти не гориш, ідіот?! Я втомилася від цього бруду і холоду!" – вигукнула я, мої кулаки стиснулися так, що нігті вп'ялися в долоні, а в голові завирував вихор емоцій, що перетворювався на чистий, обпалюючий жар. Я відчула, як по моїх венах пробігає дивний, потужний струм, від пальців до самого серця, і цей жар наростає, немов наростає температура в розпеченій печі. З розпачу я різко, з усього маху, махнула рукою у бік дров у печі, бажаючи, щоб вони спалахнули, бажаючи, щоб це пекло закінчилося, бажаючи, щоб світ зробив те, що я від нього вимагаю!
І в ту ж мить... З моїх пальців, немов із запаленої свічки, вирвався потік яскраво-помаранчевого, майже золотого полум'я! Воно було немов рідке золото, і воно вдарило прямо в дрова. За секунду вони спалахнули яскравим, веселим вогнем, який почав швидко розгорятися в печі, наповнюючи кімнату довгоочікуваним теплом.
Я дивилася на свої руки, не вірячи власним очам. Полум'я спалахнуло так швидко, так несподівано, що я не встигла відсмикнути руку, але воно не обпекло мене. Я відчувала лише приємне, пульсуюче тепло, навіть легке поколювання, але болю не було. Мої пальці були цілі та неушкоджені, без єдиного сліду опіку. Я знову обережно розкрила долоню, і слабкий, але чіткий вогник знову з'явився на кінчиках моїх пальців, танцюючи, немов маленький дух. Я змогла контролювати його! Я піднесла руку ближче до обличчя – тепло. Я відвела її – вогник зник. Це було неймовірно!
Мене охопив одночасно шок і дикий, тваринний захват, який я не відчувала навіть коли заключала свою першу мільйонну угоду. Магія! Справжня магія! Це не були просто слова з книги, не просто стародавні повір'я, не казки. Це було реально. І це було у мені. Це тіло, Міленине тіло, мало такі здібності! Увесь мій скептицизм, моє зневажливе ставлення до цього світу раптом розсипалися вщент, ніби пісочний замок. Це змінювало все. Абсолютно все.
Я більше не була просто Селеною, що застрягла у чужому тілі в забутому Богом селі. Я була… кимось більшим. Я була… власницею магії. Можливо, бабусині записи не просто старовина, а справжній посібник з користування цим даром? Можливо, Мілена не просто "втекла", а була частиною чогось набагато більшого, чогось могутнього?
Я відчула прилив сил. Холод у кімнаті почав відступати від тепла печі, але в мені розгорівся інший вогонь – вогонь цікавості, жага до знань, відчуття сили та нестримного бажання розгадати всі таємниці цього нового світу і своїх власних, нововідкритих здібностей. Я бачила себе у цьому світі не як жертву, а як хижака, що знайшов нову здобич. Це мені подобалося. Дуже подобалося. Мої золоті клітки завжди були комфортними, але ніколи не давали такої влади. Тепер я її мала.