Дзеркала Доль

Ніч перед відправкою до замку герцога була найдовшою та найхолоднішою в житті Мілени. Кожен скрип дощок у старій хаті здавався голосом самої долі, що відраховує останні години її свободи. Відчай, який гриз її зсередини протягом останніх тижнів, нарешті викристалізувався в холодну, рішучу готовність. Вона не підкориться. Вона знайде вихід.
Мілена, вбрана у свою найтеплішу, але все ще зношену сукню, тихенько вислизнула з дому ще до перших півнів. Батько Мартин спав глибоким сном, сповненим, мабуть, тяжких сновидінь, а мачуха Агнес хропіла у своїй кімнаті, її  радість від майбутнього шлюбу Мілени не заважала їй спати спокійно. Мілена, прокравшись через задній двір, відчула, як її серце калатає у грудях, але страх, що раніше паралізував її, тепер перетворився на гостре відчуття невідкладності. Вона бігла стежкою, що вела до бабусиної хатини, і холодний ранковий туман обіймав її, ніби прощаючись.
Хатина, розташована на самісінькій окраїні густого, вікового лісу, завжди здавалася Мілені місцем, що живе власним життям. Старі, посірілі колоди, вкриті мохом, маленькі вікна, затягнуті павутинням, та дивний, ледь вловимий запах трав і чогось таємничого – усе це дихало духом її бабусі. Зайшовши всередину, Мілена відчула, як напруга дещо спадає. Тут, серед речей, що пам'ятали руки любої бабусі, вона почувалася в безпеці.
Вона швидко знайшла те, що шукала. У скрині, прихованій під потрісканими дошками підлоги, лежала стара, обтягнута вицвілим оксамитом книга. Це був той самий фоліант, про який вона згадувала раніше, і з якого читала те дивне речення. Книга, що пахла сушеними травами та віками, була важкою і здавалася наповненою давніми секретами. На її сторінках, написаних невідомою, химерною каліграфією, було безліч символів, малюнків дивних істот та, як тепер зрозуміла Мілена, рецептів чарівних зілль та описів ритуалів.
Вона гортала сторінки, її пальці тремтіли. Нарешті, вона знайшла її – сторінку, про яку бабуся колись шепотіла, але ніколи не пояснювала повністю. Це була сторінка з малюнком великого, овального дзеркала, оточеного дивними рунами, і коротким, але магічно зарядженим текстом під ним. Під малюнком було написано: "Дзеркало Доль. Ключ до перетину буття." Цей артефакт був головним інструментом у давніх ритуалах їхнього роду, передавався з покоління в покоління по жіночій лінії, від прабабусі до бабусі, і тепер чекав на Мілену.
Бабуся розповідала їй, що їхня прабабуся, сильна чаклунка, використала це дзеркало для захисту свого роду від якоїсь стародавньої загрози, переміщуючись між вимірами або змінюючи свою подобу, але потім знання було втрачено або навмисно приховано через небезпеку. Бабуся Мілени намагалася відновити його, але не встигла. Тепер Мілена, сама того не усвідомлюючи, взяла на себе цей тягар і цю надію.
Мілена знайшла дзеркало. Воно було приховане за потаємною стіною, за масивною дерев'яною шафою. Дзеркало було високим, в людський зріст, його рама, здавалося, була виготовлена з темного, відполірованого каменю, прикрашеного дивними, вигадливими візерунками, які Мілена впізнала – вони були схожі на руни з книги. Поверхня дзеркала була незвичайною, не гладкою, як звичайне скло, а наче жива, мерехтіла легким, ледь помітним сяйвом.
Зі сторінки книги вона прочитала вголос інструкції. Це було не просто заклинання, а цілий ритуал. Бабусині записи були туманними, але Мілена інтуїтивно розуміла їхній зміст.
Перше, що потрібно було, це "Кров роду, що прагне волі". Мілена, не вагаючись, уколола палець гострим кінчиком бабусиного ножа, що лежав поруч, і капнула кілька крапель своєї крові на поверхню дзеркала, намагаючись повторити старовинні символи, зображені у книзі. Кров дивним чином поглинулася, залишаючи ледь помітне червоне мерехтіння.
Далі – "Земля, що пам'ятає коріння". Мілена набрала жменю землі з-під старого дуба, що ріс біля хатини, і розсипала її навколо дзеркала, створюючи коло.
Потім – "Світло, що розкриває істину". Вона запалила кілька свічок, виготовлених з бджолиного воску, що лежали у скрині, і розставила їх по колу, їхнє полум'я кидало дивні, танцюючі тіні на стіни хатини.
І, нарешті, найважливіше: "Бажання, що здатне змінити буття".
Заклинання було довгим, його слова були старовинною мовою, якої Мілена ніколи не чула, але яка дивним чином відгукувалася в її душі, мовби пробуджуючи давню пам'ять. Вона читала його, її голос, спочатку тихий і невпевнений, поступово набирав силу. Слова злітали з її вуст, наповнюючи хатину дивними вібраціями, що змушували тремтіти повітря. Вона заплющила очі, зосереджуючись на своєму єдиному, найглибшому бажанні – втекти від прокляття, знайти інше життя, будь-якою ціною. Вона уявляла собі свободу, світ, де немає страху, де вона може дихати на повні груди.
Коли Мілена дійшла до останніх слів, дзеркало раптом спалахнуло яскравим, сліпучим світлом. Воно запульсувало, випромінюючи неймовірну енергію. Візерунки на рамі засвітилися, а поверхня дзеркала почала бурхливо хвилюватися, наче поверхня води під сильним вітром. З його глибин почали виходити дивні, ледь помітні образи: обличчя, які Мілена ніколи не бачила, пейзажі, що не існували в її світі. Вона відчула, як її тіло стає легким, майже невагомим, а свідомість починає розширюватися, заповнюючи весь простір.
І раптом, серед усього цього хаосу, її погляд зачепився за один образ, що з'явився у дзеркалі найчіткіше: яскрава, майже сліпуча кімната, сповнена дивних, блискучих предметів, яких вона ніколи не бачила. І в центрі цієї кімнати – дівчина. Вона була неймовірно красивою, з вогняно-рудим волоссям, що сяяло, і виразом обличчя, сповненим нудьги та розкоші. Дівчина дивилася в дзеркало, прямо на Мілену, і її погляд був таким же порожнім і знудженим, як і життя, від якого Мілена прагнула втекти. Це була Селена.
У ту ж мить хатину наповнив потужний, гучний тріск, ніби розколовся сам простір. Мілену охопила хвиля неймовірного болю, наче її тіло розривалося на мільйони дрібних шматочків, а потім – абсолютна порожнеча, що поглинула все. Вона втратила відчуття себе, свого тіла, навколишнього світу. Лише на мить, у цій порожнечі, вона відчула, як якась інша свідомість, сповнена роздратування і нудьги, стикається з її власною, а потім – темрява. Абсолютна і безмежна.
Мілена не знала, що в той самий момент, далеко, у зовсім іншому світі, руда Селена, яка з нудьги дивилася у своє інкрустоване кристалами дзеркало, відчула різкий спазм і раптовий, нестерпний біль у голові. Її відображення в дзеркалі на мить спотворилося, а потім… її власне тіло обм'якло і впало на підлогу, залишивши лише ледь чутний стогін у розкішній тиші спальні.