Наречена проклятого

Звістка пролунала в селі, мов грім серед ясного неба, хоча й була тихою, зловісною луною, що рознеслася від хати до хати, від шепоту до шепоту, зриваючи з дерев пожовкле листя – так само швидко та невблаганно обриваючи останні, крихітні крихти надії, що ще жевріли в серці Мілени. Її, Мілену, мають видати заміж за герцога Річарда. За того самого герцога Річарда, спадкоємця того проклятого роду, чиє ім’я нашіптували в найтемніших кутках, хрестячись і відводячи погляд. Ніхто не смів вимовляти його імені вголос без остраху.
Мілена почула цю новину випадково, краєм вуха, коли допомагала батькові, Мартину, лагодити діряву огорожу, що давно вимагала ремонту, але на яку завжди не вистачало рук. Стара Агнея, сусідка, зупинилася біля їхнього похиленого паркану, її зморшкувате обличчя, вкрите глибокими борознами прожитих років, сяяло зловісною, майже хижою цікавістю. "То правда, Мартине?" – запитала вона, її голос був притишеним, хрипким, але кожне слово врізалося в повітря, мов гострий уламок криги, розбиваючи крихку тишу. – "Твою Мілену віддають тому… Північному Вовку?" * (Цим прізвиськом, що означало лютий та нещадний, як хижак з похмурих північних земель, односельці часто називали герцога за його невидиму присутність і страхітливі чутки про нього.)* Батько Мілени, Мартин, зазвичай мовчазний і похмурий, який останнім часом був лише тінню себе колишнього, лише безпорадно кивнув, опустивши голову. Його обличчя було таким самим сірим і змарнілим, як стара, виснажена земля під їхніми ногами. Він виглядав так, ніби його щойно приговорили до смерті.
Відтоді світ для Мілени померк. Здавалося, навіть яскраве літнє сонце світило тьмяніше, а повітря стало настільки важким, що кожен вдих давався з зусиллям. Кожен погляд односельців, кожен співчутливий, але водночас повний потаємної радості, зітхання чи перешіптування за її спиною, боляче вражали її, нагадуючи про неминучу, жахливу долю. "Наречена проклятого" – саме так тепер її називали поміж себе жінки на вечірніх посиденьках біля колодязя, і Мілена відчувала ці погляди, що супроводжували її скрізь. Сам цей титул звучав як вирок, що вже виголошений і не підлягає оскарженню. Її майбутнє було окреслене темними, безвихідними кольорами.
Чутки про герцога Річарда жили в народній уяві, мов живучі паразити, обростаючи все новими жахливими подробицями з кожним переказом. Говорили, що на його родині лежить давнє, страшне прокляття, накладене розгніваною чаклункою багато століть тому, після якоїсь немислимої зради. Що кожен спадкоємець роду народжується з понівеченою душею, і несе на собі тягар зла своїх предків. Дехто стверджував, що й тіло його було позначене печаттю зла – викривлене, спотворене, настільки жахливе, що він ніколи не показувався на людях без капюшона або під покровом темряви. Казали, що сам замок герцога, похмура кам’яна твердиня на півночі, що височіла над навколишніми землями, ніби чорний зуб. Він є тим місцем, де панує вічна темрява, а по холодних, сирих коридорах блукають неспокійні душі його загиблих предків, стогнучи у вічних муках. Ніхто з простих людей ніколи не бачив герцога – його поява за межами замку була такою ж рідкісною, як сніг у розпал літа. Це лише підживлювало найдивовижніші та найстрашніші фантазії, перетворюючи його на легенду, що вселяла жах.
Мілена згадувала ті історії, які розповідала їй бабуся довгими зимовими вечорами. Про давні роди, чия кров була сповнена магічної сили, про таємничі ритуали, про небезпечні угоди, укладені з потойбічними силами, та їхні жахливі, непередбачувані наслідки. Чи міг бути герцог Річард частиною однієї з таких похмурих історій, чиєю долею керувало старе прокляття? Її серце стискалося від жаху перед невідомим, а уява малювала найстрашніші картини. Що чекає на неї в тому проклятому замку? Яким буде її чоловік? Чи справді він чудовисько, як подейкують, чи це просто вигадки, покликані лякати? А навіть якщо ні, то яке життя чекає на неї поруч із людиною, яку всі бояться і уникають?
Мачуха, навпаки, здавалася задоволеною, майже окриленою. Її обличчя, зазвичай скривлене невдоволенням та гримасами, тепер сяяло хижою, майже неприхованою радістю. Для неї цей шлюб був вигідною угодою, способом позбутися зайвого тягаря в домі та, можливо, навіть отримати якусь вигоду від герцогської ласки – чи то землі, чи то золото. Вона вже почала готувати Мілену до від’їзду, дістаючи зі старої скрині поношені, вицвілі сукні та змушуючи дівчину латати їх, ніби готувала її до похорон, а не до весілля. Самі ці приготування, що відбувалися з помітною поспішністю, були для Мілени ще одним болісним нагадуванням про її безвихідне становище, про те, що вона є лише розмінною монетою у чужій грі.
Дні тягнулися, сповнені гнітючої тиші та тривожних передчуттів. Мілена більше не могла спати ночами. Її мучили кошмари про темні замки, холодні, сирі коридори, що ведуть у нікуди, та безликих примар, які тягнули до неї свої кістляві руки. Вдень вона намагалася відволіктися важкою роботою, змушуючи себе працювати до знемоги, щоб хоч на мить заглушити страх, але думки про майбутнє невпинно поверталися, отруюючи кожну мить її існування.
Відчай міцно стискав її серце, наче невидимий кулак. Вона розуміла, що не може просто так підкоритися своїй долі, дозволити себе принести в жертву невідомому чудовиську. Її душа, попри роки пригнічення, все ще пручалася, прагнула свободи, хоча розум не бачив жодного реального виходу. Вона почала відчайдушно шукати будь-яку, навіть найменшу, можливість втечі.
Першою її думкою було втекти до бабусиної хатини в лісі. Це місце завжди здавалося їй єдиним прихистком, єдиним куточком, де вона почувалася в безпеці, де дихалося вільніше, але куди далі? Ліс був великий, але рано чи пізно мачуха, яка не могла допустити втрати "вигідної нареченої", або слуги герцога, що мали би забрати її, знайшли б її. До того ж, вона не хотіла залишати батька, Мартина, самого на милість злобної мачухи та її сина, хоча він і не захищав її, але все ж був рідною кров'ю.
Тоді Мілена почала уважно прислухатися до розмов односельців, намагаючись виловити хоч якусь інформацію. Чи не чув хтось про мандрівних торговців, що прямують до далеких, вільних міст? Чи не збирається хтось на заробітки в інше герцогство, де, можливо, інакші закони? Вона нишком розпитувала старих знайомих, сусідів, навіть випадкових перехожих на дорозі, намагаючись знайти хоч якусь ниточку, яка б могла вивести її з цієї пастки, але всі шляхи здавалися закритими, а її спроби – марними. Герцог був могутнім, його влада сягала далеко, охоплюючи всі прилеглі землі, і спроба втекти могла закінчитися ще гірше, ніж сам шлюб – у підземеллях замку, як чутка свідчила про інших, хто намагався протистояти його волі.
В одній із бабусиних книг, що пахла травами та давниною, випадково знайдених на горищі, серед купи мотлоху, Мілена натрапила на пожовклу сторінку, де йшлося про стародавні обряди та магічні зілля. Більшість слів були незрозумілими, написаними якоюсь дивною, архаїчною мовою, але одне речення привернуло її увагу, ніби випромінюючи слабке, але постійне світло: "Там, де серця б'ються в унісон, а душі прагнуть різного, може статися диво – обмін тілами, звільнення від пут". Мілена не розуміла, що це конкретно означає, і як це може стосуватися її, але сама ідея про інше тіло, про інше життя, нехай і чуже, здалася їй неймовірно привабливою, хоча й абсолютно нереальною, на межі божевілля. Це був останній проблиск надії в її темному тунелі.
Час невблаганно спливав. Кожна година, кожна хвилина наближала її до жахливої дати. День весілля наближався, мов чорна, гігантська хмара, що повільно, але невідворотно закривала собою останні проблиски світла на обрії її життя. Відчай Мілени досяг свого апогею, перетворившись на холодну, рішучу силу. Вона стояла на роздоріжжі: покоритися жахливій долі, дозволивши чудовиську поглинути її, чи зробити відчайдушний, нерозважливий крок у невідомість, ризикуючи всім. І її серце, сповнене страху, але водночас впертої надії на порятунок, вже прийняло рішення. Вона згадала слова бабусі про те, що справжня сила криється не в покорі, а у відвазі.