Обручка

-Що ж тепер буде?.- розхвилювалася дівчина, потираючи спітнілі долоні.

Пам'ять повернулася й усе стало на свої місця. 

-Як там  Давид у пустому офісі, один однісінький справляється без мене?. -  Зблідла, зрозумівши, що все пішло шкереберть. 

- А наша романтична вечеря?...

Заломила руки, покусуючи нижню губу.  З голови все ніяк не могло вилетіти."Що я наробила ?" 

І немов у кіно, перед очима в одну мить   промайнуло все її життя. 

Дівчина притихла, скривилася й мало не розплакалася перед загадковим незнайомцем . На душі  стало важко й водночас соромно .

А раптом їхні долі назавжди розійшлися і вони більше ніколи  не зустрінуться. 

Й  витерла  краплинки сліз, що зарясніли на її румяних щічках.  

-Чому ти плачеш.?- Спитав хлопець, торкнувшись рукою її зашарілих щік.

Зоя промовчала. Їй забракло слів, щоб розказати правду. Та й навіщо ворушити минуле. Тепер вона в іншому, казковому світі. 

Підвела свої очі до неба, й крізь сльози всміхнулася. Палаюче осіннє сонце дарувало їй теплі поцілунки яскравих променів й ніжно пестило довге  волосся. 

Насолодившись  тією миттю. Зоя глянула на юнака й прошепотіла.

-Я не плачу. - А в душі вирувала буря.

-Нехай буде по твоєму.- І взяв Зою  за руку й підніс до неї каблучку.

Перстень із коштовним діамантом засліпив очі дівчині. Їй стало боляче від того блиску й вона знову відвернулася від хлопця .

Якась невидима сила постійно тримала між ними дистанцію .

-Що цього разу?- Не витерпів юнак дівочих примх. Й не стримуючи більше свого невдоволення ,нервово смикнув рукою.

Відвівши погляд від сліпучого сяйва діаманту, чари потроху розвіялися і Зоя, ніби щойно прокинулася із магічного сну.  Молодий юнак видався не таким вже й вродливим.

"Навіщо мені приймати обручку від не коханого" Першим, що спало їй на думку.

Враз небо затягнулося сірими хмарами. Здійнявся сильний вітер. Й пожовкле листя закружляло в його бурхливому танку.

Із неба посипався  лапатий сніг. Дерева нарядились в зимові шати. За лічені секунди вся галявина вкрилася "білою ковдрою."

-Що ж ти наробила?- у розпачі вигукнув юнак.Його біле вбрання стало знову чорним. А магічна книга раптом кудись зникла. 

Юнак не мовив більше жодного слова. Зоя не нажарт розізлила його. Й тепер він мовчки сховав у кишеню коробку з каблучкою  й обернувся спиною до дівчини. Не встигла Зоя кліпнути повікою, як його не стало, ніби розчинився у сірій імлі.

Зоя стояла посеред засніженої галявини й трусилася від холоду. 

Глянула під ноги, а там тонка крига , під якою скрутившись, визирали багряні листочки .

Дзузьки. Знову холодно.

Підстрибуючи  , міркувала Зоя.

А де стиглі фрукти?. Наливні яблука?. Куди, куди усе зникло?.

І тоді Зоя зрозуміла, що чари розвіялися , й холод знову огорнув все навколо.

Заходилася кликати на допомогу. Тільки всі старання виявилися марними. Її ніхто більше не чув.  Галявина була пустою.

Ще недавно тут вирувало життя . Щедра осінь пригощала своїми дарами. Зараз на тому місці лютує зимова хуртовина. 

Дівчина зміряла поглядом все навколо й зрозуміла, що втрапила в пастку, з якої вибратися одній їй не під силу.

У відчаї помалу пішла дорогою, не знаючи, що чекає на неї попереду.

Похнюплено схилила голову біля вузенької річки й глянула на своє відображення. І закамяніла від побаченого .

Замість молодої дівчини на неї дивилася старенька бабуся. Все її обличчя було вкрите глибокими зморшками .

"Не може бути. Це не я. "

Крикнула Зоя й голосно заплакала. Та цього разу , її гарячі сльози не змогли розтопити товсту кригу. 

Вона довго ридала , але все марно. Її обличчя постаріло й набуло старечих рис.