Вона

Надворі звечоріло. Робочий день добігав до кінця.

Офісні працівники потихеньку покидали свої робочі місця й розбігалися хто куди: хтось спішив додому, а хтось вирішував  інші свої справи. 

Тільки директор і його віддана колега не поспішали йти додому. В цю дивовижну ніч у них були свої плани. 

Але раптовий дзвінок телефону перекреслив усе. Директор стривожено глянув на коробку з коштовною каблучкою й зніяковіло пробурмотів  собі щось під носом.

Трохи постоявши ,  потримав її у руках й засунув назад у кишеню. Без настрою вийшов з кабінету, за собою гучно грюкнувши дверима.

-Зоя...Лунало коридором. Терпко, із присмаком невдоволення.

Давид , ніби мчав, забувши про час. За ним гучним шлейфом тягнулось те прискіпливе відлуння.

Він зупинився, щоб перевести подих . Й аж тоді прочинив двері кабінету.

-Бери...-Й без зайвих пояснень поклав стос документів на стіл Зої.

-А це що таке?- З подивом глянула дівчина на свого боса.

-Бери, бери, розбирай. На ходу все зрозумієш.

І витер долонею спітніле чоло. 

А й справді заглянувши в документи, Зоя збагнула, що всі їхні щоквартальні звіти потребують додаткової перевірки.

-Не гай часу. Гайда в архів . Візми там свіженький журнал із потрібними правками.

-А як же...-Але бос не дав Зої договорити. 

-Цить. Нема часу. Потім усе надолужимо. Обіцяю.

Його погляд на мить помягшав, а на вустах засяяла яскрава усмішка.

Зоя покірно підвелася із м'якого крісла й ображено кинула  йому прямо в очі. 

-Іноді мені здається , що в тебе порожнє серце.

Й попрямувала в сусідній кабінет. 

Між сотнями віднайшла потрібну теку й заходилася шукати журнал. Та в руки потрапила якась дивна знахідка- старовинна книга , обрамлена жовтою позолотою. Від неї віяло магією.

В Зої очі заблищали, а з голови вилетіла думка про звіти. Їй стало цікаво й рука сама потягнулась до книги Та не встигла доторкнутися до золотистої оправи, як раптом невидима сила штовхнула її тендітне тільце на підлогу . А зверху ще й посипалася гора документів .

-Лишенько, рятуйте . -Кликала на допомогу дівчина.

Та де там. Двері до архіву були наглухо зачинені , а її тіло все більше переставало слухатися. Присипане купою паперу , ледве ворушилося. Їй бракувало сил, щоб видряпатися із паперової завали. Як не крути- та нічого не виходило .

А книга ,мов королева, красувалася на своєму місці, не давши Зої й мізинцем доторкнутися до містичних сторінок.

Зоя даремно пручалася невидимій  силі. Підлога під нею , ніби розсунулася, а дівчина все більше відчувала, що провалюється у глибоку безодню.

Бабах...і все. Навколо запанувала цілковита тиша. 

Її тіло лежало на дні глибокого провалля, а поряд - та сама цікава книга, яка так і манила відкрити її.

Дівчина розплющила очі, й зрозуміла, що ціла і неушкоджена . Вона впевнено підвелася на ноги. Та книга тихенько шаруділа сторінками, ніби благала "Відкрий мене".

--Бери, вона твоя.-Звідкілля почувся дивний голос.- Я давно чекав на тебе.

Зоя знітилися, схвильовано глянула вперед і завмерла від подиву. Перед нею стояв вродливий юнак у темній накидці .Його очі ,мов ліхтарики, освітлювали темне підземелля, в в руках у нього красувався розкішний букет із білосніжних троянд.

Він простягнув їх до дівчини, щоб подарувати . Та вона відсахнулася . Не захотіла брати щедрий подарунок вродливого незнайомця. 

--Ах так. -Розсердився хлопець й в ту ж мить кудись зник. А за ним і зникла чарівна книга.

Зоя кинулася навтьоки. Та в темному лабіринті підземелля годі було віднайти вихід .

Дівчина втомлена й голодна зупинилася передихнути. Й згадала, чому опинилася в такій жахливій місцині. Усвідомивши свою легковажність , вона знесилено впала на холодну кригу , затулила долонями обличчя від сорому й гірко заплакала.

Від її гарячих сліз крига почала танути, а з-під холодного інію виднілися пупянки замерзлих квітів.

Дівчина розтулила очі й глянула навколо і зачаровано всміхнулася. 

Яка дивовижна краса повстала перед її очима. Аж дух перехопило. 

Її очі ще дужче заблищали, в на обличчі засяяла яскрава усмішка.

Темне провалля враз перетворилося на квіткову галявину, а холодну темряву змінило яскраве сонечко. 

Запахло стиглими фруктами. Зоя кинулася до найближчого дерева й почала струшувати соковиті плоди червоних яблук.

Ласувала солодкими плодами, сік аж цюркотом просочувався крізь тоненькі пальчики ." Байдуже. Як добре , що я таки сюди забрела. Потрапила , ніби в казку." Подумки хвалила себе дівчина.

Наївшись досхочу , сіла трохи відпочити, а під ногами тут як тут звідкіля взялася та сама магічна книга.
Того разу дівчина й не глянула на неї. Та книга сама стрибнула  їй у руки.