Частина 5. Повернення

   Алекс повільно пройшов по салону літака і зайняв своє місце. Відпустка закінчилася і він повертався додому.

   З сумом в серці він дивився в ілюмінатор, спостерігаючи як Сейшельський архіпелаг повільно зникає в хвилях  Індійського океану. Разом з ним повільно зникали бірюзова вода, білосніжний пісок, зникали і танули у просторі ті місця, де він вперше побачив Тіну. У нього було таке відчуття, що він залишає не лише острови, а й частину себе.

   Кілька годин потому його зустрів вечірній Київ. Місто сяяло вогнями, але зараз це світло не давало тепла. Алекс весь час думав про Тіну і розумів, що якщо не знайде її, знову втратить себе.

   Повернувшись в свою порожню квартиру, він увімкнув ноутбук і почав шукати інформацію про дівчину, вводячи запит за запитом: «Тіна Дніпро», «Тіна йога», «Тіна психологія», «Тіна письменниця»…

   На моніторі з’являлися десятки профілів у соцмережах, десятки чужих сторінок і акаунтів. Він відкривав сторінки одну за одною і його серце шалено калатало від кожного фото, на якому була зображена дівчина зі світлим волоссям.

   Минали години. Тепла літня ніч вже давно огорнула місто своїм крилом, а Алекс продовжував вдивлятися в монітор, адже у нього була лише одна мета – знайти її.

І раптом відчув як його серце стиснулося – серед сотень випадкових результатів він нарешті натрапив на світлину, на якій була саме вона, загадкова Тіна, що вважала себе океаном.

  Через декілька годин він знав про неї все, що йому було потрібно. Наступного дня він купив квиток і через кілька годин швидкісний потяг помчав його до Дніпра.

   Алекс сидів біля вікна, вдивляючись в пейзажі. Поля, станції, міста і села зникали за склом, а в голові була лише одна думка – побачити її ще раз і з’ясувати чому вона втекла.

   Він уявляв як вона відчинить двері, як здивується, а може й розсердиться на нього. Але це зараз не має ніякого значення. Нехай краще сердиться чи кричить, ніж тікає та мовчить.

   Дніпро зустрів його вечірньою прохолодою, яка була навіяна рікою, що нагадувала океан. Він їхав в таксі по найбільшій у Європі набережній і нервово стискав у руці клаптик паперу з адресою Тіни, яку зміг дізнатися в адміністратора готелю. Його серце так шалено калатало у грудях, що йому здавалося, що водій теж чує цей шалений стукіт.

   Нарешті авто зупинилося біля потрібного будинку. Алекс вийшов із таксі і зробив декілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїтися, а потім попрямував до під’їзду. Підійшовши до дверей, він зупинився і ще раз поглянув на клаптик паперу, звіряючи адресу.

   Раптом двері відчинилися і з під’їзду вийшла Тіна, одягнена в легенький костюм блакитного кольору.

-Привіт!- хриплим від хвилювання голосом промовив Алекс.

   Побачивши його, дівчина різко зупинилася.

-Алекс? Що ти тут робиш?- тихо промовила вона, збентежено дивлячись на нього.

   Алекс підійшовши ближче, взяв її за руки і поглянув їй в очі.

-Я мусив тебе знайти…Ти втекла, але я не можу тебе забути…Я не можу без тебе, бо кохаю…

   Тіна опустила очі.

-Вибач мені, але ми не можемо бути разом,- тихо прошепотіла вона у відповідь.

-Чому?

-Тому що я…заміжня…

   Алекс з усмішкою  легенько провів рукою по її безіменному пальцю на правій руці, на якому не було обручки.

-Тіно, я знаю про тебе все...Ти незаміжня…Скажи, то чому ж ти втекла, залишивши мені лише декілька слів на  папері? Чому?!!

   Дівчина мовчала, а потім тихо промовила:

-Тому що злякалася.

-Чого злякалася? Чи кого? Мене?- Алекс здивовано дивився на неї.

-Себе! Я злякалася себе! Своїх почуттів! Розумієш?

-Ні…

   Тіна зітхнула.

- Я  закохалася в тебе там, на острові. Все було занадто швидко і я злякалася, що це все ілюзія, магія океану і все зникне, щойно ми повернемося додому.

-Але ти втекла, навіть не давши нам шансу,- Алекс не міг стримати емоції.

- Тому й написала «пробач», бо не знала як втекти інакше.

-А тепер? – він поглянув дівчині в очі.

   Вона зустріла його погляд. У кутиках губ тремтіла усмішка, але в очах бриніли сльози.

-Тепер я не хочу тікати…

-Тіно, я кохаю тебе, бо ти – мій океан…

-А ти не боїшся потонути в цьому океані?

-Ні, не боюся, бо я вмію плавати,- прошепотів Алекс, цілуючи її.

   Хвилі океану лишилися далеко, але його магія була тут, у їхні обіймах та поглядах…