частина 2. Алекс

  Прокинувшись, Алекс довго лежав на білосніжному шовковому простирадлі і слухав шум океану за вікном, не маючи навіть найменшого бажання вставати і жити це життя. Адже знав, що варто йому підвестися з ліжка, як тупий  надокучливий біль, схожий на гостре лезо ножа повільно з’явиться в серці і буде нагадувати про себе до вечора.

   Біль зникав лише уві сні. Саме уві сні Алекс забував про те, що Марина пішла від нього і він ніколи її більше не обійме, не відчує її тепла…

   Вранці завжди було найгірше. Він повільно заплющив очі, намагаючись уявити, що нічого не змінилося, і що зараз він відчує, як Марина ворухнеться поряд, тихо зітхне уві сні, і її тепле плече торкнеться до його руки.  Але єдиним звуком, який наповнював кімнату, був шепіт хвиль за вікном…Розплющивши очі, Алекс з гіркотою і тугою поглянув на порожню подушку поряд зі своєю і легенько доторкнувся до неї, сподіваючись відчути під своєю долонею тепло.

   Він був впевнений, що людина не повинна прокидатися щоранку сама, і обов’язково на сусідній подушці повинна спати жінка, яку  кохаєш, можеш доторкнутися і обійняти. Він же тепер був самотнім…

   Залишившись сам, він взяв відпустку і прилетів на цей малолюдний острівець Сейшельського архіпелагу, сподіваючись позбутися свого болю і втекти від себе. І кожного ранку тут він намагався це зробити, перемагаючи тупий біль в серці, щоранку виходив на берег і повільно ходив по білосніжному піску, слухаючи шепіт океану.

    Тож зібравши в кулак свою волю, Алекс підвівся з ліжка, одягнувся і вийшовши на балкон, сперся на білосніжні перила. Декілька хвилин мовчки спостерігав як хвилі накочувалися на берег, залишаючи пінні сліди, які швидко змивала наступна хвиля, а потім спустився сходами і босоніж ступив на теплий пісок.

   Вдихаючи солонкувате вологе повітря, він повільно ступав по мокрому піску і слухав стукіт свого серця, щоб відчути що ще живий. Адже відтоді, як Марина збираючи свої речі промовила тихим холодним голосом «Ми не зможемо більше бути разом, тож прощавай», його життя зупинилося.

   Звичайно, він ходив на роботу спілкувався з друзями та рідними, намагався забути її, але повертаючись ввечері в квартиру, де все нагадувало йому про неї – її улюблена чашка на кухні, пухнасті капці в коридорі –  відчував як у грудях щось відмирало.

   А потім, не витримавши самотності, він взяв відпустку і намагався на березі океану залікувати свої душевні страждання, розібратися в собі  та заспокоїтися.

Але відпустка закінчувалася, а він так і не зміг позбутися болю і не зрозумів як йому жити далі.

   Берег тягнувся перед ним нескінченною світлою стрічкою. Хвилі ніжно накочувалися й відступали, торкаючись його стоп. Кожен крок луною віддавався в серці, але океан нашіптував йому: «Йди, не зупиняйся». І Алекс йшов, не думаючи про напрямок- просто дозволяв воді вести його.

     Підійшовши до пірса, сходи якого спускалися до самісінької води, він раптом завмер від несподіванки- на останній сходинці сиділа дівчина, одягнена в світлий лляний сарафан. Її довге волосся, золотаве і блискуче, розсипалося по плечах, а руки лежали на колінах, розкриті долонями догори. Він не очікував зустріти когось на цьому безлюдному пляжі, тим паче жінку. Але вона сиділа тут і була живою і реальною.

   Алекс зупинився, вагаючись чи варто йому підходити чи, аж раптом почув її голос- тихий, спокійний, мелодійний.

-Я-океан…Я- частина всесвіту…- тихо промовляла дівчина рідною українською мовою.

   Алекс зробив кілька обережних кроків, повільно наближаючись до дивної незнайомки  та намагаючись не злякати її. Зупинившись, він декілька хвилин милувався, як сонце відбивалося у краплинах води біля її ніг, а потім, схрестивши руки на грудях, тихо промовив з цікавістю в голосі:

-Я вибачаюся, а ви й справді вважаєте себе океаном?

   Почувши поруч незнайомий чоловічий голос, дівчина здригнулася від несподіванки і розгублено поглянула на нього великими очима кольору морської хвилі.

-Так, -оговтавшись, тихо промовила дівчина,- я й справді вважаю себе океаном. Більше того, я вважаю, що кожна людина в цьому світі – це безмежний глибокий океан, частина великого всесвіту. Ви теж частина цього світу.

    Алекс розгублено провів рукою по потилиці.

-Якщо чесно, я більше відчуваю себе уламком, якого хвилі викинули на берег.

-Можливо саме океан привів вас сюди,- дівчина уважно поглянула на нього глибоким поглядом.

  Її слова прозвучали так впевнено, що  Алекс наважився підійти і сісти поряд.

-Ну що ж, -посміхнувшись, промовив він,- думаю, що нам варто познайомитися. Я- Алекс.

-А я Тіна, пишу про те, чого не можна пояснити формулами, але можна відчути,- тихо відповіла дівчина.

-А я просто намагаюся навчитися жити знову і вилікувати своє розбите серце.

-Тут хороший вітер, він вміє лікувати.

   Вони сиділи поруч і дивилися на безмежний блакитний простір, який простирався перед ними.

-Я прилетів сюди із Києва,- промовив Алекс, підібравши мушлю із піску,- сподівався, що нове місце допоможе мені втекти від себе і навіть допоможе змінити життя. Але ж від себе не втечеш, правда?

   Дівчина уважно дивилася на мушлю в його пальцях.

-А ти знаєш, що мушлі – це залишки життя, яке мало свій звук. Але навіть коли звук зникає, форма залишається…Можливо ми теж такі…- вона взяла красивий блокнот, прикрашений намистинами і мереживом в руки і зосереджено почала в ньому писати.

   Алекс з цікавістю поглянув на дівчину.

-Що ти там пишеш?-запитав він, нахилившись до неї і намагаючись зазирнути в її записник.

Тіна повернула до нього обкладинку, на якій великими літерами було виведено «Ти – океан».

-Ти пишеш роман?

-Ні, це не роман. Я пишу про те, що кожна людина - це безмежний океан, і наші хвилі впливають на світ.

-І ти справді в це віриш?

-Я вірю  у квантову фізику і резонанс.  І в те, що якщо два об’єкти налаштовані однаково, вони можуть впливати один на одного навіть на відстані. Потрібно лише зловити правильну частоту,- з серйозним виразом обличчя промовила Тіна.