Розділ 5. Магія новорічної ночі

Вони ще довго сиділи біля печі, ніби боялися порушити крихкий спокій, у якому щойно опинилися. За вікном хуртовина стихла, сніг падав повільно й рівно, наче навмисне приглушив інтенсивність.

 Дівчина мовчки встала і рушила до кухні. На столі з’явилась запечена качка. Потім таця з фруктами. Салат і запашний домашній хліб. Чоловік втягнув носом ці неймовірні аромати . Все домашнє. Все приготоване з любов’ю. Такі страви він їв востаннє у бабусі. Перед від’їздом з країни.

Денис першим порушив тишу.

—Я вам безмежно вдячний за те, що пустили. У вас так тепло.

Софія повернула до нього обличчя, а чоловік жадібно вдивлявся в її очі.

—Я хочу вас сфотографувати, Софіє. Біля ялинки. Це буде моя вам дяка за вашу гостинність.

Дівчина посміхнулась на його пропозицію.

—Я не проти. Залишиться пам’ять про цю новорічну ніч і гостя, який вийшов з хуртовини.

Денис піднявся і пішов у коридорчик, взяв до рук рюкзак. На ходу до кімнати дістав фотоапарат, та не втримав наплічника і з нього все висипалось. Тека з фото розлетілась по підлозі. Господиня поспішила на допомогу. Та присівши над фото її рука потягнулась до одної картки. Вона взяла її в руки, пильно подивилась і підняла очі на Дениса. Той перехопив її погляд.

— Що сталось? – запитав гість.

Софія мовчки підвелась і пішла за своєю сумкою. Зайшовши в кімнату, вона відкрила її і дістала таке ж фото. Передала його Денису.

— Це мій оберіг, талісман. Воно завжди зі мною, допомагає і захищає.

Софія повільно видихнула.

— Автобус №7, — сказав він майже нечутно і завмер дивлячись на дівчину.

— Зима. П’ятнадцять років тому, — додала вона. — Хлопчик біля вікна.

Серце Дениса вдарилося об ребра так сильно, що перехопило подих.

— Дівчинка… — прошепотів він. — З зеленими очима.

Вони дивилися одне на одного, і тепер уже не було сумнівів. Те, що жило в спогадах, у снах, у дивному відчутті втрати, було тут. Живе. Справжнє. Той день пов’язав їх. Вони пам’ятали один про одного всі ці роки.

За вікном вітер на мить вщух. Ліс завмер, ніби слухав. Годинник у кімнаті тихо цокав, відраховуючи секунди до Нового року.

Софія відчула, як сльози підступають до очей — не від смутку, а від надто великої правди.

— Ти прийшов, — сказала вона.

Денис повільно простягнув руку, ніби боявся злякати мить.

— Я, здається… ніколи й не йшов.

Їхні пальці знову торкнулися. Цього разу вони не відсмикнули рук.

І дім, і ліс, і ніч знали: зустріч відбулася.

— Я весь цей час думав, що це просто спогад, — сказав він, дивлячись у вогонь. — Що я вигадав ті очі. Але вони були зі мною завжди. У кожному місті, у кожній подорожі. Я фотографував людей, намагаючись упіймати… не знаю що. Тепер розумію — я шукав тебе.

Софія слухала, не перебиваючи. Її серце билося спокійно й упевнено, ніби нарешті знайшло свій ритм.

— А я зберігала фото, — тихо відповіла вона. — Навіть коли намагалася переконати себе, що це безглуздо. Інколи мені здавалося, що я чекаю не людину, а відчуття. Того самого, яке було тоді… в автобусі.

Денис усміхнувся — трохи сумно, трохи світло.

— Денисе… — її голос затремтів. — Це ж…

Він завмер.

— Я загубив його того дня, — сказав він повільно тримаючи картку. — У автобусі. Це була єдина фотографія, яку я возив із собою в дитинстві. Я думав, вона зникла назавжди.

Софія не відповіла. Вона взяла другу картку і поклала поруч на стіл.

Дві фотографії. Один кадр. Одна пам’ять.

Денис сів повільно, ніби ноги відмовлялися тримати.

— Це… ти зберегла, але навіщо? — прошепотів він.

— Я не знала, чому, — відповіла Софія. — Але кожного разу, коли думала викинути, щось зупиняло. Наче хтось шепотів: ще рано. Я не могла. Я пам’ятала того хлопчину в шарфі з теплими карими очима.

У кімнаті запанувала тиша — густа, майже священна. Вогонь у печі тріснув, і на мить полум’я піднялося вище, ніби підтверджуючи їхні слова. За вікном ялинки ледь помітно хитнулися, і Софії здалося, що ліс усміхається.

Денис простягнув руку й накрив її долоню своєю.

— Значить, ми не загубилися, — сказав він. — Просто йшли довго.

Софія подивилася на нього — уважно, глибоко, так, як дивляться лише тоді, коли більше не бояться.

— Ти прийшов у новорічну ніч, — сказала вона. — Коли бажання чують.

— А ти світила, — відповів він. — Я йшов на твоє світло.

Годинник у кімнаті почав бити. Раз. Два. Три…

Коли пробила північ, за вікном спалахнули феєрверки, які чітко виднілись з міста. Небо розквітло кольорами, але в хаті було тихіше й яскравіше, ніж будь-де.

Денис нахилився повільно, даючи їй час відступити. Софія не відступила.

Їхній поцілунок був не поспішним — легким і в той же час глибоким, впізнаваним, таким, ніби вони продовжили ту зустріч, розпочату п’ятнадцять років тому. Світ не зник — він просто став на своє місце.

— Дозволь бути поруч з цієї миті, — сказав Денис, торкаючись її чола.

Софія усміхнулася, і в її очах відбивалося полум’я.

— Я знала, що ти прийдеш. Відчувала.

Чоловік спостерігав, як дівчина підійшла до ялинки і дістала згорток паперу. Вона відкрила його. Денис підійшов і прочитав.

—Це твоє бажання під ялинку?

Софія смикнула плечима і відповіла:

—Так. Я написала його перед тим, як ти прийшов.

Денис обійняв дівчину. І обидва не мали відчуття ніяковості. Все було саме так, як мало  бути. Все було – правильно.

—Ти пам’ятала мої очі всі ці роки, як і я твої.

Софія кивнула і запитала:

—А що робити з бажанням? Воно ж вже збулось.

Денис посміхнувся і відповів

—Кинути у вогонь. Він примножить наші почуття і зробить кохання— вічним.

Щічки Софії залились рожевим кольором і у Дениса перехопило подих, бо її очі від цього стали ще яскравіші. Вони кинули згорток у вогонь і він запалахкотів ще яскравіше.

—Навіть полум’я радіє, що ми віднайшли один одного, —промовив обіймаючи міцніше дівчину, —це диво тримати тебе в обіймах через стільки років.