Розділ 4. Коли дивляться очі

Стук у двері прозвучав тихо, але в цілковитій тиші дому він був схожий на подих — обережний, невпевнений, ніби хтось боявся бути почутим.

Софія здригнулася.

Нікого ж не чекаю… — майнула думка, і від неї чомусь стало тепло, а не тривожно.

Другий стук був трохи впевненішим.

— Хто там? — спитала вона, не підходячи одразу до дверей.

— Перепрошую… — почувся чоловічий голос, приглушений хуртовиною. — Я заблукав. У мене сів телефон. Чи можна… просто зігрітися кілька хвилин?

Софія завмерла. У грудях щось тихо, але наполегливо стиснулося, ніби серце впізнало звук раніше, ніж розум устиг щось вирішити.

Вона підійшла до дверей і відчинила замок.

На порозі стояв чоловік, засніжений, з червоними від холоду щоками. Сніжинки танули на його віях, а подих був важкий, втомлений. Він тримав рюкзак і виглядав так, ніби йшов довго. Його зріст був вище за дівчин на добру голову. Плечі широкі, постава рівна. Та це не злякало її.

— Заходьте швидше, — сказала Софія, перш ніж устигла подумати.

Він ступив усередину — і в цю ж мить щось змінилося.

Ніби дім видихнув.

Ніби вогонь у печі спалахнув яскравіше.

Ніби світло від ялинки стало теплішим.

Чоловік підняв голову — і їхні погляди зустрілися.

Очі. ЇЇ очі. Чоловік на мить застиг. Невисокого зросту дівчина, тонесенька талія, довга шия. Маленька і акуратна. Повні рожеві губи. Рівний носик. Та погляд знов піднявся до очей.

Софія відчула, як час зламався, склався, зник. Зелені очі дивилися в карі — і між ними пролягло щось більше, ніж погляд. Не подив, не цікавість — впізнавання.

— Я… — він ковтнув повітря. — Мене звати Денис.

— Софія, — відповіла вона тихо, ніби це ім’я було частиною закляття.

Він зняв куртку, поставив рюкзак, але рухався трохи незграбно — не від холоду, а від хвилювання. Денис не міг відвести від неї погляду. У грудях билося серце так сильно, що він боявся: вона це почує.

Ці очі…
Я знаю їх.

— Сідайте ближче до печі, — сказала Софія. — Ви змерзли.

Він сів, простягнув руки до тепла. Вогонь відбивався в його очах, роблячи їх ще глибшими. Софія налила глінтвейн у друге горнятко. Піднесла чоловіку. Їхні пальці на мить торкнулися — і по шкірі пробігла легка, майже болюча іскра.

Вона різко відсмикнула руку.

— Дякую, — сказав Денис, але дивився не на чашку.

Вони мовчали кілька секунд. Це мовчання було дивним — не незручним, а насиченим, ніби кожне слово вже існувало між ними, але не поспішало виходити назовні.

Софія підійшла до шафи. Відчинила дверцята і дістала плед. Розправила його, склала вдвічі, підійшла до чоловіка і накрила йому плечі.

Денис був збентежений таким теплим прийомом. Він зовсім незнайомий чоловік, а вона… В неї добре серце. Ця дівчина - янгол.

— Ваші вогники… — нарешті промовив він. — Я побачив їх здалеку. Вони ніби… кликали.

Софія опустила погляд.

— Ялинка, — усміхнулася вона. — Схоже, сьогодні вона особливо старанна.

Денис ковтнув глінтвейн. Гаряче вино розлилося по тілу, але тепло всередині з’явилося раніше.

— Ви тут живете самі? — обережно спитав він.

— Так. Люблю тишу. А ви?

— Я… повернувся. Після довгих років. До бабусиної хати. Думав, дорогу пам’ятаю краще. Та мабуть через заметіль заблукав.

Він замовк. Софія дивилася на нього уважно, ніби слухала не лише слова. Його погляд був трохи розгублений.

— Денисе… — сказала вона раптом. — А вам ніколи не здавалося, що ви когось шукаєте, навіть не знаючи кого?

Він підвів на неї погляд різко, майже болісно.

— Постійно, — відповів він після паузи. — Я думав, що це просто самотність.

— А якщо ні?

Він не відповів одразу. Лише вдивлявся в її обличчя, у зелені очі, що здавалися йому болісно знайомими.

— Дивно, — прошепотів він. — Але мені здається, що я знаю вас набагато довше, ніж ці кілька хвилин.

І Софія чомусь згадала той день, коли в неї з’явився її талісман. В автобусі, навпроти неї сидів хлопчина. Тепло вдягнений і навколо шиї був замотаний сірий шарф. Він прикривав пів обличчя. Та дівчина дуже добре бачила його карі очі. Глибокі, добрі і теплі. Їх погляди чіплялись один за одного на протязі всього шляху. Та потім він вийшов. Дівчина провела його поглядом. А після побачила на сидінні те, що стало її талісманом на довгі роки. Що оберігало і підтримувало у різних життєвих ситуаціях.