Розділ 3. Вогонь, ялинка і тиша, що чекає

Софія стояла посеред хати, не вмикаючи світла. Нічника, якого вона ніколи не вимикала,  було вдосталь. Надворі хуртовина то посилювалася, то вщухала, і сніг стукав у вікна, наче хтось обережно нагадував про свою присутність. У напівтемряві дім здавався живим — старі балки під стелею тихо потріскували, підлога скрипіла так, ніби впізнавала її кроки.

— Тихо… — сказала Софія вголос, сама не знаючи, кому саме.

Вона потерла змерзлі долоні й підійшла до печі. Дрова були складені ще зранку. Вона діяла повільно, уважно, ніби виконувала давно відомий обряд. Папір спалахнув, вогонь підхопив його, і за кілька секунд у печі загорілося тепле, живе світло.

Софія присіла навпочіпки, дивлячись, як полум’я росте, дихає, міняє форму.

— От і добре, — прошепотіла вона.

Їй завжди здавалося, що вогонь розуміє більше, ніж здається. Бабуся колись казала: якщо довго дивитися у вогонь у новорічну ніч, він може показати правду. Софія не знала, правда це чи ні, але зараз не хотіла сперечатися зі старими словами.

Тепло повільно наповнювало кімнату, і разом із ним з’являлося відчуття захищеності. Дім пахнув деревом, сушеними травами й трохи — самотністю. Але не гіркою, а тихою, звичною.

Вона вийшла у двір по ялинку, яка росла в горщику. Софія поважала все живе, тому рубати дерево вона б собі не дозволила. А от виростити, то інша справа. Сніг одразу вп’явся в щоки, але ніч була світлою, майже срібною. Ліс стояв поруч — темний, величний, уважний.

— Я швидко, — сказала Софія, ніби звертаючись до нього.

Ялинка була не висока, але рівна й густа. Софія занесла її до хати, струсила сніг, і в кімнаті одразу запахло хвоєю — різко, свіжо, по-справжньому зимово. Цей запах завжди щось відкривав у ній: спогади, мрії, очікування.

Вона поставила ялинку в кутку біля вікна й дістала коробку з прикрасами. Скляні кульки дзенькнули, ніби радісно привіталися.

— Ну що, — усміхнулася Софія до ялинки. — Будемо чарівними?

Вона прикрашала деревце повільно, зосереджено. Кожну кульку тримала в руках кілька секунд, перш ніж повісити. Прозорі, срібні, з тонкими візерунками — вони ловили світло і відбивали його.

Ця — за спокій.
Ця — за сміливість.
Ця — за те, щоб не боятися чекати.

Коли черга дійшла до гірлянди, Софія на мить зупинилася. Серце несподівано стиснулося, ніби перед важливим кроком.

— Дурниці, — сказала вона собі, але все ж повільно обмотала дріт навколо гілок.

Вона натиснула кнопку.

Гірлянда спалахнула — м’яко, тепло, без різкості. Вогники мерехтіли так, ніби не просто світили, а перегукувалися між собою. На мить Софії здалося, що світло від ялинки виходить за межі хати — крізь вікна, у двір, у ліс.

Вона здригнулася.

— Втома, — прошепотіла вона, але підійшла до вікна.

Сніг падав тихіше. Десь далеко, між деревами, ніби відповідаючи світлу, з’явився ще один теплий відблиск — короткий, майже непомітний.

Софія відступила.

— Гаразд… — сказала вона повітрю. — Я бачу.

Дівчина готувала не багато, та все ж традиції брали своє. Качка пеклась замотана у фольгу. Салат переклала у красиву тарілку. Фрукти були розкладені на тацю. Хліб свіжоспечений відпочивав під рушником. Вона поставила на плиту каструлю з глінтвейном. Вино, апельсини, кориця, гвоздика. Запах повільно розповзався кімнатою, обіймав, заспокоював. Софія налила собі чашку й сіла за стіл.

Тиша стала густою, але не важкою. У ній було очікування.

Дівчина дістала аркуш паперу й ручку. Посиділа кілька секунд, не пишучи. Думки крутилися, але вона чекала правильних слів — тих, які не брешуть, тих, які від щирого серця.

Я хочу кохання. Щирого. Світлого. Чесного. Взаємного.

Очі поглянули на ялинку і дівчина чомусь дописала:

З теплими очима.

Рука зупинилася.

Справжнього. Того, яке не доводиться пояснювати. Того, яке впізнаєш одразу.

Вона перечитала й кивнула сама собі. Згорнула папірець, підійшла до ялинки й поклала його під нижню гілку.

— Якщо ти існуєш, — сказала Софія тихо, — я готова.

Вогонь у печі тріснув голосніше, ніби відповів. Десь у лісі вітер пройшовся верхівками дерев, і ялинки зашепотілися між собою.

Вона обхопила чашку з глінтвейном і прошепотіла:

— Чекаю.

І ця чарівна ніч її почула.