Розділ 2. Знак

Софія вибігла з офісу майже бігцем, ледь не послизнувшись на сходах. Гудіння над головою значило, що пролетів літак. Сніг сипав так густо, що здавалося — місто розчиняється в білому мареві, стає чимось нереальним, казковим. Ліхтарі світилися розпливчастими колами, ніби хтось навмисне стирав чіткі контури світу, залишаючи лише відчуття.

— Прекрасно… — пробурмотіла вона, ховаючи руки в кишені пальто. — Саме так я і планувала. А ще ж до крамниці треба.

Робочий день затягнувся. Останній проєкт, нервовий клієнт— усе це мало б лишити втому, але в грудях у Софії жила дивна легкість. Ніби сьогодні щось мало змінитися, і вона це знала, хоча не могла пояснити чому. Після того, як залишилась сама в цьому світі, новорічні свята втратили щемливі і магічні відчуття. Та не сьогодні.

Їй було двадцять вісім. Вона жила сама в старій хаті на околиці Ужгорода, поруч із лісом. Друзі часто питали, навіщо їй та самотність, але Софія лише усміхалася. Вона не відчувала себе самотньою. Ліс був поруч — він дихав, шумів, іноді навіть відповідав, коли вона говорила вголос.

Забігши в крамничку і купивши фруктів дівчина вийшла. Стрибнула у автобус, який так вчасно підійшов до зупинки. На її подив салон був пустий. Водій попередив, як тільки дівчина сіла на сидіння:

—Дитино, я за місто не виїду. Там замело. Та все ж до кільця тебе довезу.

Софія кивнула – хоча б до кільця і то добре. Дійсно дороги там і так зрідка чистили, а зараз в передноворічну ніч ніхто того робити не буде. Дівчина трохи зігрілась і не тільки тілом, а й серцем. Вогники, гірлянди, ялинки, що створювали святковий настрій всім людям обдали теплом і її серце.

Діставшись кільця, дівчина привітала водія з прийдешнім і вискочила у хуртовину. Йти їй було не багато, та не в таку погоду. Ці два кілометри до її будинку будуть ще тим випробуванням.

Сніг летів у очі, вітер намагався зірвати шапку, але Софія йшла впевнено, ніби знала дорогу напам’ять — не лише цю, засніжену, а якусь іншу, внутрішню. Йшла майже навпомацки.

Вона машинально торкнулася сумочки.

Талісман чи оберіг, хто як назве. Та ця річ гріла дівчину.

Софія зупинилася під ліхтарем і, не знаючи навіщо, дістала її. Маленька, трохи пожовкла від часу.

— Ти знову зі мною, дай духу дійти до будинку — тихо сказала вона.

Цей оберіг вже довгі роки з нею. Їй не було тринадцяти, коли вона його знайшла. Вірніше підібрала в автобусі. Тоді в неї здригнулося серце, ніби вона торкнулася чогось важливого.

Відтоді Софія зберігала цей оберіг, хоча не раз переконувала себе, що це дурниця. Просто дитячий спогад. Просто випадковість. Та все ж щось стримувало дівчину.

Але щоразу, коли в житті ставало тихо й порожньо, вона діставала його — і всередині з’являлося тепло. Коли було погано і скрутно – ніби за допомогою магії питання вирішувались.

— Якщо це знак, — прошепотіла Софія, ховаючи його в сумку, — то дай мені зрозуміти.

Вітер раптом ущух. Сніг почав падати повільніше, ніби прислухався.

Софія здригнулася. Досить, — сказала вона собі. Ти просто втомилася.

Але думки повернулися до сну, який вона бачила напередодні. Вона стояла на засніженій дорозі, попереду світилося вікно, і хтось ішов до неї крізь хуртовину. Вона не бачила обличчя — лише відчувала, що не боїться.

— Дурний сон, — усміхнулася вона, але серце билося швидше.

Коли Софія підійшла до своєї хати, ліс привітав її тихим шумом. Гілки ялин ледь похитувалися, ніби схилялися ближче.

— Я вдома, — сказала вона вголос.

І знову їй здалося, що ліс почув.

Ключ у замку клацнув, двері відчинилися, впускаючи холод разом зі снігом. Софія зняла пальто, роззулася й на мить завмерла посеред кімнати. У цій тиші було щось очікувальне, ніби сам дім затамував подих.

— Ну що ж, — тихо сказала вона. — Почнемо.

Вона збиралась зайнятись підготовкою до свята наодинці, та серце вже щось знало — і тому билося так упевнено, ніби передчувало майбутнє.