Розділ 1. Повернення

31 грудня, в переддень нового року, літак торкнувся злітно-посадкової смуги в Ужгороді так м’яко, ніби не приземлився, а нарешті знайшов місце, де можна зупинитися й видихнути. Денис сидів біля вікна й дивився, як сніг повільно вкриває бетон, стираючи сліди коліс і людських кроків. Здавалося, ніби зима спеціально готувала це місто до чийогось повернення.

Він не поспішав вставати. У грудях було дивне відчуття — не радість і не смуток, а щось схоже на тремтіння, як перед важливою подією. Денис заплющив очі й вдихнув. Навіть крізь метал і скло він відчував морозне повітря — гостре, чисте, знайоме до болю.

Я вдома, — подумав він і сам здивувався цій думці.

Він давно не називав жодне місце домом. За останні десять років Денис побував у десятках країн, ночував у готелях з краєвидами на океан і в маленьких кімнатах без вікон, фотографував світанки в пустелях і нічні міста, що ніколи не сплять. Але жодне з тих місць не залишалося з ним надовго. Вони були красивими — і порожніми.

Коли він ступив на трап, сніг одразу ліг на куртку, ніби впізнав. Повітря пахло соснами, димом із печей і чимось дуже давнім — спогадами. Саме так пахли зимові вечори з бабусею, коли вона розповідала йому історії, а за вікном ліс шумів, немов слухав разом з ним про дивовижні пригоди.

— Бабусю… — тихо сказав Денис, сам не знаючи, чує його хтось чи ні.

Її вже не було кілька років, але хата залишилася. Стара, трохи перекошена, з дерев’яними віконницями й садом, у якому росли ялинки. У дитинстві Денис був переконаний, що вони живі. Що вночі вони схиляються одна до одної й шепочуться про людей.

Вийшовши з аеропорту, чоловік спіймав таксі. Сніг став густим і лапатим. Та переїхавши все місто, таксі зупинилось.

— Вибачай юначе, та в передмістя я не виїду. Десь застрягну і буду потім відкопуватись до опівночі. Колеса і так вже застрягають через замет. Далі тільки пішки, — знизав плечима водій.

Денис подякував і рушив уперед. Сніг хрумтів і скрипів під ногами, а ніч повільно огортала дорогу. Ліхтарі світили тьмяно, ніби боялися порушити тишу. Ліс збоку здавався темним і глибоким, але не ворожим — радше уважним.

З кожним кроком у пам’яті відкривалися двері, які він роками тримав зачиненими.

Автобус №7. Йому п’ятнадцять. Він сидить біля вікна, тримаючи в кишені маленьку фотографію — себе біля новорічної ялинки. Навпроти — дівчинка. Вона дивиться на нього так, ніби бачить більше, ніж просто хлопця в старій куртці.

Її зелені очі.

Вони не просто були гарними. Вони здавалися рідними. Ніби Денис бачив їх колись раніше — у сні, у казці, у зовсім іншому житті.

Вона усміхнулася. Ледь помітно.

Тоді в нього перехопило подих. Він хотів заговорити, але слова застрягли десь глибоко всередині. Коли автобус зупинився, він вийшов, не озирнувшись. Лише потім зрозумів, що мабуть з кишені випало фото на сидіння.

З того дня він шукав.

Не усвідомлено, не навмисно — але шукав. У кожному місті, в кожному жіночому погляді, в кожному випадковому усміху. І щоразу щось було не те.

— Хто ти була?.. — прошепотів Денис у темряву.

У відповідь ліс тихо зашумів. Вітер провів гілками, і на мить йому здалося, що хтось іде поруч, чи трохи попереду, показуючи дорогу.

Денис зупинився, прислухаючись до власного серця.

Може, я повернувся не просто так, може дива трапляються? Бабуся казала, що новорічна ніч несе магію — подумав він.

Він поправив рюкзак на плечі, в якому було саме цінне – фото. Ця тека завжди була з ним. Тільки вона створювала йому відчуття дому. Натягнув краще шапку і пішов далі, навіть не підозрюючи, що це — лише початок.