*4*

 Вдома у Алекса Віка не знімала куртку, а тільки скинула взуття. Вона попрямувала за ним, роздивляючись дуже приємний інтер'єр далеко не маленької квартири. Всюди прослідковувалася жіноча рука. Це завжди помітно в різноманітних деталях, як от новорічний вінок на дверях, чи ключниця в коридорі із зображенням нічного Нью-Йорка, чи колекції орхідей.

 - А батьки не будуть проти, що ти береш тарілки? - резонно запитала дівчина.

 - Не будуть, бо вони не вдома. Поїхали на свято до Праги.

 - Клас! Я теж колись обов'язково поїду до Європи на Різдво. Це ж окремий вид задоволення роздивлятися святково прикрашені їхні міста. А ти, до речі, чого з ними не поїхав?

 Алекс тільки знизав плечима.

 - Вирішив з друзями відсвяткувати. Одружуся і з дружиною будемо їздити разом, а поки так, - хлопець посміхнувся і завів Віку на кухню. - Дозволяю нишпорити шафами, бо я уявлення не маю де мама тримає святкові тарілки чи просто ті, які потрібні.

 Вони швидко знайшли те, що шукали. Алекс ще взяв сумку, куди вони спакували посуд, щоб зручніше було нести та пішли в коридор взуватися.

 Віка якраз застібала другий чобіток, коли почула зі сторони вхідних дверей незадоволене зітхання Алекса.

 - Тільки не це, - заговорив хлопець, намагаючись відчинити двері.

 - Що трапилось? - стурбовано запитала дівчина, підходячи до нього ближче.

 - Здається, двері заклинило. Кілька разів вже так було, але батькам ще "руки не дійшли" викликати слюсаря.

 - Ну а ті кілька разів як ви відчиняли? - Віка вже починала нервувати.

 - Та якось через парочку спроб двері піддавались.

 - Може і зараз так вдасться, - старалась не панікувати дівчина.

 Алекс пробував все, що йому тільки на гадку спадало, але двері вперто відмовлялися відчинятися. Віка відчула, як їй стає нестерпно жарко. Вона зняла куртку і знову заговорила до Алекса:

 - Дай я спробую, - вона відсунула хлопця в сторону і почала сіпати дверну ручку.

 - Так, я забув, що ти силою думки вмієш виконувати завдання, - саркастично кинув їй хлопець.

 - А я якось не помічала, щоб твої їдкі репліки несли більшу користь, - в тон йому, роздратовано відповіла дівчина. - Зроби щось. Не знаю, виламай двері, врешті.

 - Нічого я не ламатиму. Наші помітять, що нас довго нема і щось придумають. До речі, подзвони Матвієві, бо я телефон забув на тій квартирі.

 Віка округлила очі.

 - Я теж не взяла, - вигукнула вона. - І що нам тепер робити?

 Дівчина мала щиру надію, що Алекс от-от видасть якусь геніальну ідею, але його, здається, ситуація не настільки гнітила як її.

 - Підозрюю, просто чекати, - відповів хлопець і теж зняв куртку.

 - Я не можу чекати! Мені потрібно бути там, коли годинник проб'є північ. Дуже-дуже треба, - швидко проговорила дівчина і в голові промайнула обнадійлива здогадка. - А стаціонарний телефон у вас є? Ми можемо по ньому зателефонувати.

 Та Алекс в друзки розбив її останню надію.

 - Нема. Ми давно відмовились від нього.

 Віка відчайдушно і роздратовано затупала ногами і занила на межі істерики. Алекс не міг збагнути її поведінки.

 - Чого ти так бісишся? Нічого ж страшного не сталося. Почекаємо трохи і хтось прийде.

  Віка подивилась на нього наче хотіла спопелити.

 - Це для тебе нічого страшного, а я повинна бути там опівночі.

 - Бо інакше карета перетвориться назад в гарбуз? - спробував пожартувати хлопець, але Віка виглядала справді засмученою і він додав уже співчутливо. - Ну чого ти? Що в тій дванадцятій годині такого особливого?

 Дівчина спокійніше відповіла, почувши м'який тон його голосу:

 - Я планувала поцілуватися, коли годинник покаже новий рік, - просто відповіла йому.

 - З ким? - поцікавився Алекс.

 - Це не важливо. Я просто мала поцілуватися опівночі.

 - Ну то поцілуєшся завтра в такий час. Велика втрата.

 - Ти нічого не розумієш! - вигукнула дівчина ледь стримуючи сльози відчаю. - Поцілунок має бути сьогодні.

 - Сьогодні ти не встигнеш. За кілька хвилин вже північ, - тихо заговорив хлопець і простягнув до неї руку та показав на годинник на зап'ясті.

 Віка застогнала і у відчайдушній спробі ще раз кинулася до дверей. Вона безрезультатно пробувала знову і знову відчинити їх. Сльози відчаю підступили до очей. Вона врешті здалася і відпустила дверну ручку - пізно вже. Пізно. 

 Віка важко і приречено застогнала, але раптом відчула, як Алекс схопив її за талію і розвернув та притис до себе. Дівчина шоковано глянула на нього не розуміючи його дивної поведінки та що взагалі відбувається.

 - Ти що робиш? - тихо, обережно спитала вона, бо рівевень спантеличеності зашкалював і заважав говорити. 

 " Які сильні в нього руки, - блиснула в голові недоречна думка, - здається, що потонути можна в цих обіймах".

 - Рятую твій Новий Рік, - м'яко посміхнувся він.

 Віка дивилась на нього і наче вперше бачила. Вона несподівано збагнула, які в нього красиві очі. Як вона досі цього не помічала? Чистого блакитного кольору, з довгими темними віями і манливим ефектом. Особливо зараз, коли він якось дивно на неї подивився і темний колір замінив небесно-синій.

 - Це не так повинно бути, - Віка спробувала пояснити йому, але получалось поганенько.

 - А буде так.

 В очах хлопця промайнула небезпечна іскорка. Він м'яко посміхнувся, від чого серце пропустило удар, нахилився і торкнувся губами її шоковано розтулених.

 Напевно, це наслідок хвилюючої і несподіваної ситуації в якій опинилася Віка, але дотик його м'яких губ спровокував в тілі дивно-приємне тремтіння. Його неспішні, томні рухи затягували у вир нових відчуттів, даруючи незвідані грані насолоди від простого поцілунку. Дівчина мимоволі заплющила очі і відповіла.

 "Ці губки такі солодкі, як я думав кожного разу, коли вони посміхалися" - промайнуло в думках хлопця.

 Він відчув, як її долоні полізли вгору і вона обняла його за шию та міцніше притиснулася до нього. Алекс м'яко посміхнувся їй в губи від такої несподіваної віддачі та ентузіазму.