РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: НІКОЛИ

Принц, який не любив повторюватися, вже годину каже лише одне слово.
— Ніколи, — твердо промовив Том, дивлячись прямо в очі Королеві.

Вікна кабінету були наполовину відчинені, і прохолодне осіннє повітря заповнювало кімнату. Листя за вікном кружляло у ритмі вітру, який набирав сили, приносячи із собою запах дощу. Сірі хмари накрили палац, а важкі краплі почали стукати по підвіконнях, додаючи похмурості моменту.

— Чому це для тебе так складно? — зітхнула Елеонора, вже втомившись від марної розмови.

Томас вперше відвів погляд від того моменту, як зайшов до кабінету матері. Він мовчав кілька секунд, перш ніж нахилився ближче до столу й саркастично промовив:
— Чому ж це я не хочу повертатися до академії, де всі вважають, що я ні на що не здатний лише тому, що я спадкоємець Королівства? — Він повільно відкинувся на спинку крісла, продовжуючи спокійнішим тоном: — Немов я винен, що вчився краще за інших без будь-яких «подарунків» для викладачів.

Елеонора уважно стежила за його рухами, намагаючись не дати емоціям взяти гору.
— Пройшло вже двісті тридцять років, студенти давно змінилися. Тобі потрібно познайомитися з новими людьми, побачити їхні звички, традиції, дізнатися, як змінився світ, — наполягала вона.

Томас глянув на матір, і всередині нього піднялася хвиля спогадів. Він згадав людину, якій довіряв найбільше, людину, чия зрада досі пекла болем. Він завжди вважав, що його покинули через страх відповідальності, і цей страх знову нависав над ним, мов невидима тінь.
— І що мені дасть знайомство з новими людьми? — саркастично запитав Томас. — Ще одна можливість бути зрадженим, як колись? Може, я просто не хочу повторювати старих помилок.

Елеонора зітхнула і нахилилася ближче, торкаючись його руки. Її дотик був теплим і заспокійливим серед холодної атмосфери.
— Томе, — м'яко промовила вона, — не всі люди однакові. Є ті, хто варті твоєї довіри. Ти сам вирішуєш, як хочеш жити далі: залишатися в тіні минулого чи рухатися вперед.

Томас мовчки вдивлявся у сіре небо, відчуваючи, як її слова осідають глибше, ніж він готовий був зізнатися. Можливо, мати має рацію. Можливо, настав час відпустити минуле, і дати шанс теперішньому.
— Гаразд, — тихо промовив він. — Я подумаю над цим.

Елеонора посміхнулася. Легка іскра надії засяяла в її очах.
— Дякую, синку. Я вірю в тебе.