Гавані тролів І

Від того місця, де Ніагар проголосив відродження Імперії, до Туманних Гор дорога була не близькою. Втікачі ельфи пішли далеко вперед, але Тамріель залишився поряд з Авестою, яка не могла йти зі швидкістю народу-втікача.

Йти лісами Елорії було тяжко. Вдень лісами нишпорили ельфи, ловлячи будь-який чужорідний магічний сплеск, шукаючи втікачів, що відстали. Щоб не видавати себе Авеста і Тамріель ув'язнили всю свою магічну енергію всередині себе, і не використовували її...

А вночі було ще важче, адже на допомогу ельфам виходили ще й мертв'яки.

Вони йшли тихо. Їм доводилося ховатися при наближені патрулів Нової Імперії.

Декілька разів вони проходили біля місць, де раби Ніагара різали древній ліс, і відправляли його на південь. Одного разу, ховаючись у кущах від Імперських шпигунів, втікачі почули їхню розмову, які говорили про те, що на узбережжі Штормового Моря Ніагар зводить верфі, які мають побудувати десятки тисяч кораблів, щоб завоювати Туманні Гори, Материк і Старий Світ. Вони говорили, що перш, ніж зима вкриє північні території Материка, Імперія відродиться у своїх колишніх розмірах та величі. Подейкували навіть, що далеко на заході, там де немає ні Вовків, ні інших вільних народів, у землях, куди забрідають лише деякі відважні (або божевільні) найманці у своїх справах; там, де в кам'яній пустелі стоять скам'янілі рештки древніх, вогнедишних ящерів, бачили загін мертвих вершників...

Але, скільки правди було в цих чутках?

І лише через тиждень важкого, сповненого небезпеки шляху, вони вийшли в північну частину Елорії, куди ще не встигли дістатися "нові" правителі Материка. А точніше, посіпаки Ніагара.

Далі шлях був легким, і Авеста з Тамріелем здолали його за два дні.

Спочатку закінчився ліс, за яким відкрився вид на невелике пригір'я, повне маленьких і величезних пагорбів, за якими височіли скелясті вершини гір, що стояли суцільною стіною і поросли древніми лісами.

Коли тут було безліч входів до печер, які тепер були наглухо завалені обваленими скелями. Авесті і Тамріелю довелося витратити цілих півдня, щоб знайти єдиний, все ще відкритий вхід у печери орків.

Біля входу в печери на них уже чекали Аррон та інші правителі вільних народів. Серед зустрічаючих Тамріель зміг розглянути Дроба Мудрого, голову ради Академії, яка після зникнення ректора виконувала його обов'язки.

- Нарешті, - замість привітання пробурчав Унгранг. — Ще один день, і ви не змогли б дістатися до нас. Зволікати більше не можна. Усі проходи мають бути знищені.

- А як же ті Вовки, що потрапили в полон до Ніагара? – Обурилася Авеста. – Вони не зможуть жити у рабстві.

Найстарший з волхвів Вольстріма важко зітхнув. На його обличчі відобразився весь біль і скорбота, що огорнула його душу. Проте його голос пролунав твердо і навіть сухо:

- Мені дуже шкода, але зараз ми не можемо їм допомогти. У нас немає зброї, щоб напасти на Імперію. Єдиний наш шанс перемогти, це залишатися тут, у Туманних Горах, зміцнювати та тримати оборону доти, доки дочка правителя Вольстріма та її друзі не відшукають зброю, яка дозволить нам убити Ніагара.

Коли всі приготування були закінчені, і всі увійшли вглиб печер, Аррон наказав, і гноми, обрушивши скелю, завалили останню ниточку, що зв'язує Туманні Гори та решту світу.

Усередині печери освітлювалися Вольстрімськими ліхтарями. По обидва боки від хитромудрого центрального тунелю, який час від часу роздвоювався або породжував відгалуження, що йдуть далеко вглиб скель, відходили маленькі кімнатки, вхід до яких закривався звичайною тканиною. У цих кімнатках відпочивали втомлені воїни та робітники орки. Орчі жінки виховували дітей. У більших кімнатах-печерах кували зброю, або тренували молодих воїнів, шили одяг, плавили метал і виливали з нього якісь дивні металеві кулі.

Печери вели їх усе далі в гори. Там люди тренувалися разом із ельфами, гномами, тролями, орками та Драконами. Навіть Вовки, які встигли піти з Вольстріму, не нехтували бойовими тренуваннями.

Більше місяця втікачі готували Туманні Гори до війни, зміцнюючи оборону і приймаючи нових біженців з півдня Материка.

Авеста допомагала воїнам як могла, при цьому вивчаючи магію у втікачів з Коени та Академії магів, або ельфів. Тамріель проводив багато часу разом з нею, і вони встигли потоваришувати.

Зв'язку з Ілроном, як і раніше, не було.

Цього ранку Тамріель навчав Авесту новому бойовому аркану. Для тренувань вони вибрали місце неподалік бухти. Тут було тихо та затишно. Ласкаве літнє сонце зігрівало землю, несучи блаженний спокій у тривожну душу дівчини. Вона чула спів літніх птахів, шум трави і недалекий звук морського прибою.

З нависаючих над долиною скель іноді дув прохолодний вітерець.

Ніщо не віщувало жодних бід. Розміреність і спокій прекрасного дня навивали романтичний, навіть мрійливий настрій, який, раптово, перервав звук набату.

Тривога холодною голкою пронизала серце Авести. Вона глянула на Тамріеля, і побачила на його обличчі той самий страх, що заволодів серцем дівчини.

Вони побігли до моря і, вийшовши до однієї з гаваней, помітили ельфійську трирему, біля якої стояли Аррон, Умат і Тріорд, розмовляючи з якимсь немертвим і Вовком. Вони раз у раз дивилися в далечінь, сподіваючись розгледіти в ній хоч щось. Хоч натяк на небезпеку, або спасіння. З найближчих печер до них поспішали гурр Ронар, Грімм — найстаріший із гномів, Унгранг — вождь орків і Дроб Мудрий — голова ради Академії.