Ліанна ХІІІ

Вона була в темряві та порожнечі. І тільки глухий біль у всьому тілі, що доходив до ослабленої свідомості крізь завісу чорного туману, нагадував їй, що вона ще жива.

І мов удари грому, долинали до неї слова Кілдгара:

"Не роби того, про що потім пошкодуєш...

... дозволь мені зробити те, що мав зробити десять років тому...

... твоє серце все ще належить йому..."

На зміну спогадам прийшли власні думки:

"Вони мертві..."

... це моя вина...

... чому я не повірила Кілдгару???

... у мене не вистачило сил...

... я всіх підвела ..."

А потім поверталася темрява, яка виганяла усі думки та спогади, залишаючи лише біль, від якого хотілося кричати. Але сил не вистачало навіть на те, щоб плакати...

Коли Ліанна прийшла до тями, зрозуміла, що біль, що терзає її тіло, лише дрібна частина того болю, який мучив душу. Найстрашнішою виявилася якась, незрозуміла порожнеча. Так, наче пульсар, пущений магом-інквізитором, вибухнувши, не тільки вбив її друзів, а й спалив душу.

Нерішучість і страх полонили серце. Адже коли той, кого ти вважаєш своїм ворогом, каже тобі правду, і намагається вберегти від невірного кроку, а твої друзі брешуть – світ перевертається з ніг на голову, і ти вже не розумієш, хто друг, а хто ворог. Руйнуються старі ідеали та надії. Те, що ще вчора було найважливіше – тепер здається лише пилом під ногами. Те, що здавалося несуттєвим, набуває сенсу. Але мети немає! Колишній шлях виявляється брехнею, а новий, захований від тебе завісою нового, невідомого дня.

І холодний страх перед ним полонить думки і оселяється у твоєму серці. І ти боїшся розплющити очі, щоб прокинутися. Що б подивитися в очі своєму страху та новому дню.

Але рано чи пізно доводиться прокинутися, адже залишатися у темряві ще страшніше.

Розплющивши очі, Ліанна побачила величезний зал, залитий м'яким, денним світлом. Високі склепіння залу були розмальовані дивними картинами про життя Вовків, ельфів, інших відомих Ліанні народів, і якихось дивних істот, схожих і водночас не схожих на людей. Вовчиця вперше бачила цих істот і не могла сказати, хто вони.

Її погляд зупинився на зображенні Вовчиці з довгим чорним волоссям, яка вчила малюків. Поруч була картина, що зображує ельфа, який співає балади...

Ліанна оглянула все, що змогла побачити на стелі. Нічого особливого. Жодних воєн, перемог чи битв, які вона звикла бачити на стінах замків людей, печер орків та гномів. Усюди зображувалося лише звичайне, повне щоденних турбот та гармонії життя. Але всі вони були намальовані настільки майстерно, що здавалося, ніби вони, ось-ось, поворухнуться. Оживуть. До того ж в очах кожного персонажа можна було прочитати його почуття.

На картині, яку розглядала Ліанна, маленьке Вовченя пошкодило ногу, і на його очах завмер біль, а в очах інших завмерли співчуття, і бажання допомогти, або, хоча б, втішити.

Якщо дивитися на зображення ельфа, що співає, ніколи не дізнаєшся, про що він думає? Що співає? Але, глянувши в очі картини, дівчина-перевертень побачила в них веселощі та радість. Вона зрозуміла, що коли малювали цей портрет, ельф був у гарному настрої, а отже, мав співати щось веселе.

Усвідомивши це, Ліанна зрозуміла, що ці картини передають не стільки самі образи їхніх героїв, як це роблять художники, які намалювали відомі Вовчиці розписи, а почуття своїх героїв. І якщо дивитися на них, то можна багато дізнатися про те, хто на них намальований. На багато більше ніж дивлячись на звичайні картини.

І чим довше Ліанна дивилася на зображення на склепіннях, тим більше деталей бачила і тим більше розуміла. Незабаром, дівчина-перевертень усвідомила, що не тільки очі передають почуття живих, а й найменша рисочка на обличчі чи одязі здатна передати їх почуття, і не тільки розумних, а й почуття навколишніх дерев, трав, тварин. Картини передавали усе. Почуття всіх зображених на ній істот, навіть маленького паростка, що лишень вибився з-під землі.

Виникало таке враження, що стародавній художник, одним змахом "чарівної палички", зупинив одну мить, і навіки зобразив її на склепіннях цього залу.

Від побаченого дива, і усвідомлення неймовірної майстерності творця таких чудових картин Ліанна не втрималася і, важко піднявшись на все ще слабких руках, почала оглядатися навколо.

Високе склепіння залу підпиралося величезними колонами, які зображали різних істот. Серед них були знайомі Ліанні з дитинства образи жителів Материка та образи невідомих їй істот.

Одна з колон зображала бородату постать гнома, що тримає в руках величезну бойову сокиру. Недалеко від неї розташувалися колони, що зображають ельфа, Дракона, орка, троля та Вовка. Особливу увагу Ліанни привернула колона, що зображує людину. Обличчя жінки, зображеної на колоні, здалося Вовчиці знайомим, і вона, придивившись, впізнала в перекрученому передсмертним болем обличчі незнайомки, обличчя Тайрін.

Наступна колона, яку побачила Ліанна, ще більше здивувала її.

Вона побачила себе.

Таке ж довге волосся, яке ще недавно було у неї, зроблене з білої крейди, мало такий же снігово-білий колір. Ті ж риси обличчя та сама фігура. Але в темно-синіх сапфірових очах статуї читалася мудрість і дивна, незрозуміла Ліанні внутрішня сила. І дивна сумна посмішка.

Все це вона вже бачила. Ненароком, наче відображення в чистому ставку, яке незабаром стерла ніч.

І Ліанна знала, що ці очі і ця посмішка ніколи не належали їй. Вони належали іншій...

- Я бачу, ти вже прийшла до тями. - Почула Ліанна тихий голос, і якийсь дивний старий, тихо ступаючи по підлозі, вистеленій плитами з дивного, схожого на білий мармур з прожилками чистої, металевої платини та срібла, каменю, підійшов до ліжка, на якому лежала дівчина-перевертень. - Лежи, ти ще надто слабка.

Ліанна, підкоряючись заворожливому голосу старого, знову опустила голову на подушку. І лише після цього запитала:

- Де я?

- Ти там, де маєш бути. Я знав, що ти прийдеш. Знав ще тоді, коли твоє обличчя виступило на центральній колоні цього залу. – Старий говорив спільною мовою, але дуже старим їх варіантом, тим, що був найближчим до мови Вовків, ніж до інших народів Материка...