Невідомий острів

Цей острів, розташований далеко на півдні Штормового Моря, ніколи не знав зими. Тут завжди панувало літо, а лагідне сонце і теплий вологий вітер, немов ласкава мати, плекали величезні ліси, що покрили цей клаптик землі в безмежних водних просторах. І навіть якщо навколо бушували шторми, шалено розриваючи водну гладь величезними хвилями, тут панував спокій та умиротворіння життя. Далеко-далеко за горизонтом, з моря виступало кільце підводних гір, за якими до самого острова тяглося мілководдя. І навіть шалений вітер не міг підігнати до острова жодної великої хвилі.

У цій мирній затоці мирно плавала дрібна рибка, не побоюючись великих морських хижаків, адже тут глибина води рідко перевищувала піварда. Вода була настільки чистою і прозорою, що вдень крізь неї було видно дно, всіяне піском, дрібною галькою та химерними черепашками.

Берег ідеально круглого острова був облямований тонкою лінією піщаного пляжу, за якою починався ліс. Вся ця химерність форм і квітів створювала враження, що якийсь невідомий, але дуже могутній будівельник, побудував цей острів спеціально, і захистив від усіх напастей природи, щоб спокійно й мирно прожити тут життя, чи хоча б старість.

Цьому острову була чужа метушня великого світу. Він не знав страждань, воєн, смерті. Тут панувало життя. І якби якийсь заблукалий корабель причалив до кордону його заплави, і випадкові моряки ступили б на цей берег, вони б подумали, що саме тут живуть Боги. Бо де їм ще жити, як не в Раю.

І цей острів справді був схожий на рай.

У стародавньому лісі росли різні рослини: тут можна було побачити маленькі, ледь помітні з-під землі квіточки поруч із квітами, в квітці яких спокійно могла сховатися людина. Одні з них наповнювали повітря приємними ароматами, і навколо них роїлися величезні зграї метеликів, бджіл та джмелів. Інші випускали такий сильний запах гниття, що на них роєм зліталися мухи з усього острова. Також тут були величезні галявини, зарослі всілякими травами та квітами, оточені дивовижними кущами. А за ними був дивовижний ліс, сповнений маленьких молодих пагонів, і величезних тисячолітніх дерев, з товстих гілок яких шорсткими зміями звисали ліани.

У лісі було повно диких звірів, і в тихі, ясні ночі ліс переповнювався їх звуками, приносячи свою ноту в гармонію життя і умиротворення цього острова.

У самому центрі над лісом височіла гора. Здалеку здавалося, що її схили настільки круті, що на її вершину людина змогла б піднятися лише верхи на орлані. Але ці птахи тут не водилися.

Тим не менш, на самій вершині гори розмістився найкрасивіший із замків, які тільки можна уявити, побудований з чудернацького мінералу, який у різні пори дня, і за різної погоди мав різний колір. Химерні башти палацу хоч і були невисокими, з землі здавалося, що торкаються хмар, лагідно погладжуючи їх м'які пухнасті животи.

І скрізь панував спокій і природна тиша, від якої здавалося, що в палаці вже давно ніхто не живе.

Але це було не так.

Цього дня, на одному з химерних балкончиків, мирно сидів дивний старий. На вигляд йому було не більше шістдесяти років (якщо проводити аналогію з виглядом людей), але в бірюзових очах одночасно читалася мудрість та досвід тисячі поколінь, сила досвідченого воїна та юнацькі іскорки інтересу до життя. На його обличчі та голові не було волосся, а шкіра мала відтінок легкої засмаги. Одягнений він був у широкий балахон, розшитий золотою та срібною ниткою, і зроблений із білого шовку, а на ногах були легкі сандалії. Сидів він на кам'яній підлозі, схрестивши ноги, і дивився в далечінь. На північ.

Тут усе ще світило ранкове сонце, але там, у морі, його не було видно. Величезна хмара затягла небо на півночі від краю горизонту до іншого. Іноді звідти лунав гуркіт грому.

І старий знав, що там іде страшний шторм.

А ще відчував, що з того боку віє магією.

Смертю...

І розпачом.

На балкон вийшов якийсь юнак, одягнений у такий де одяг, що й старий. Голову хлопця прикрашало охайно підстрижене чорне волосся. Він ніжно тримав за руку гарну чорняву дівчину з карими очима, одягнеуну так само, як усі, у білий одяг.

Юнак подивився в той бік, куди дивився старий, і легенько торкнувшись його плеча вільною рукою, промовив:

- Вчителю, щось трапилося?

Старий відвів свій погляд від хмари і, подивившись на юнака, відповів:

- А коли у великому світі нічого не трапляється? - Кілька хвилин старий мовчав, а потім додав: - Лієне, Алайє, допоможіть мені піднятися, я хочу пройтися узбережжям.

Юнак і дівчина допомогли старому і, підтримуючи його з обох боків, пішли до виходу з палацу.

Від замку до підніжжя гори вели величезні кручені сходи, висічені прямо в скелі. Хоч і на перший погляд вони були небезпечними, та були зроблені так майстерно, що з них не зміг би звалитися навіть п'яний Дракон.

На те, щоб спуститися з гори в низ пішло більше години, і ще стільки ж, щоб пройти кам'яною дорогою крізь ліс, і вийти до узбережжя.

Старий зупинився, і подивився на всі боки.

- Здається, ми встигли. - Тихо вимовив він, дивлячись у далечінь, праворуч від себе.

- Що ви маєте на увазі? - Нерозуміючи бажань старого запитав Лієн.

- Відкрий свою душу. Дивись не очима, а серцем.

- Я бачу. - Тихо відповіла Алайя.

Коли ж хлопець послухав старого, і відкрив душу, він також побачив. Там далеко, на піску лежала дівчина. Дихання незнайомки було дуже слабким. На лівому боці була сильна рана, яка хоч і вже встигла вкритися брудними струпами, все ще кровоточила, випускаючи на білий пісок кров упереміш із гноєм. Одна нога була дивно вигнута в недозволеному місці, що говорило про перелом. Вся спина була одним величезним опіком. На лівому передпліччі виднілося татуювання, що зображує кинджал, а на зап'ястях були витатуйовані дивні браслети.

- Треба забрати її звідси, і якнайшвидше. Інакше вона помре. - Промовив вражений хлопець і, вловивши легкий рух руки старого, пішов у потрібному напрямку. Поруч із ним йшла Алайя.