Дарг ІІ

Осінь. Найгірша пора року. Вона завжди вселяла в його душу незрозумілу тугу. Це жовте листя, якого з кожним днем стає все менше на деревах, і все більше під ногами. Ці чорні, здавалося б, мертві гілки, навіювали дивні думки про суть життя... Про смерть...

І неминучий прихід зими...

Раніше Дарг міг подолати цю тугу, адже поряд з ним була Лана. І тоді у його серці розцвітала весна. І він забував про поганий настрій.

Але сьогодні Лана була далеко. А він сидів на мокрій після дощу землі, посипаній опалим листям, і думав про неї. Про ту, хто була поруч із ним усі ці довгі роки дитинства.

- Як ти там? – Тихо запитав він. – Як мені знайти тебе?

- Тепер ти вільний лицар, і маєш право йти своїм шляхом. - Почув Дарг голос свого однорукого наставника, і здригнувся від несподіванки. Тут зростав ліс, вкритий осіннім листям, але по той бік гори вирували вічні вулкани і панував вогонь. А сморід сірки був такий сильний, що доходив навіть сюди. - Але якщо ти хочеш жити, то не повинен пропускати уроки.

Дарг підвівся з сирої землі і, подивившись на однорукого старого, відповів:

- Вибачте, я втратив відчуття часу.

- Все не можеш забути тієї магічки?

Дарг почервонів, але спокійно відповів:

- Ми жили разом із раннього дитинства. Ми дбали один про одного...

- Проте вона маг. – Жорстоко обірвав хлопця старий. - Вона вже забула про тебе.

- Вона все ще любить мене. Я вірю в це.

- Може, це й так, - відповів старий, - але це кохання не принесе щастя ні тобі ні їй.

- Чому ви так вважаєте?

– Я не вважаю, я знаю. Кохання — світле почуття, оспіване бардами, і про яке, без сумніву, мріють усі. Але мало кому воно принесло щастя.

- Що ви маєте на увазі?

Орд важко сів біля хлопця, і лише потім промовив:

- Кохання на початку окрилює. Надає сили. Але це лише обмана. Самообман. Насправді воно випалює нас із середини. Вона вбиває нашу душу. І коли це відбувається, починається звичайне сіре життя. Життя, позбавлене колишніх фарб та веселощів. Пристрасть згасає, і на її місце приходить банальність, що переростає в нескінченні скандали за будь-яких дрібниць. Багато хто живе з цим все життя, страждаючи і тихо мріючи про смерть своєї другої половинки, не в змозі кинути її, піти геть. Адже шлюб закріплюють не люди, а Боги. Створивши сім'ю, одружившись, відмовитися від нього вже не можливо. І все це ще більше вбиває душі. Саме тому маги, практично ніколи, не одружуються.

- Ви маєте рацію. Але з іншого боку, багато людей живуть у шлюбі все життя, і цілком щасливі.

Старий дивно засміявся, і відповів:

- Справжнє кохання та щасливий шлюб буває тільки в казках, та між рабами. Адже раби є абсолютно рівними. У них нічого немає, окрім один одного. І в цьому їхнє щастя, адже їм немає чого ділити, і нема чого втрачати, крім свого кохання. Шлюби вільних людей згодом перетворюються на те, про що я говорив. І чим багатша сім'я, тим швидше це відбувається. Але найшвидше кохання перетворюється на ненависть, коли відносини будуються в нерівноправності. Як у тебе. Вона маг, і значить має більше прав ніж ти. У неї буде значно більше грошей. Вона матиме землі і, можливо, замок, чи, принаймні, не велике село. Ти ж цього ніколи не матимеш, та й не міг мати, адже в цій країні земля належить лише магам. Ти вибрав шлях вільного лицаря. І нехай зараз ти ще ним не став, і жодного разу не мандрував, якщо не вважати твоєї примусової поїздки з дому до столиці у скотарці, що по суті неможливо назвати подорожжю. Справжні мандри у тебе ще попереду. Повір мені, вирушивши в дорогу один раз, ти полюбиш це на все життя, і вже не зможеш жити без пригод. І коли прийде твій час піти на спокій, ти сумуватимеш за минулим. Про дні проведені у дорозі. Про ночівлю просто неба. Ти шкодуватимеш про ті місця, де не встиг побувати. Адже твоя доля — мандри, жити від одного виконаного замовлення до іншого, не маючи за душею нічого, крім вірного коня, улюбленої зброї та теплого плаща. І щоразу, коли між тобою та твоєю магинею виникнуть розбіжності, вона неодмінно нагадає тобі про це.

Дарг деякий час мовчав, осмислюючи слова старого.

- І що ж мені робити?

Цього разу старий усміхнувся лагідно і відповів:

- Я не чекаю, що ти повіриш мені на слово. Щоб це збагнути слід опалитися самому. Поки не зазнаєш того душевного болю, який приносить любов ти мене не зрозумієш. А що робити? Це вже інше питання. Зараз ми повернемося додому, і ти почнеш збиратися в дорогу. Я навчив тебе всьому, що міг. Але щоб стати справжнім вільним лицарем тобі необхідно ще багато чому навчитися. Набратися досвіду. А зробити це можна лише пройшовши практику. Борючись з тими перешкодами та проблемами, які стануть на твоєму шляху. А тепер пішли. Лід вже чекає на тебе.

До міста вони йшли мовчки. Даргу подобався цей старий та його донька. Вони були добрі до нього, прихистивши у себе незнайомого хлопця з далекої прикордонної провінції Імперії. Вони навчили його читати та писати, а старий показав йому секрети володіння різною зброєю. До цього дня Дарг навчився справлятися як з важкою бойовою сокирою або величезним дворучним мечем, так і з легким списом або простим ножем. Він навчився стріляти з лука та арбалета. Але найбільше часу він тренувався з двома легкими, вигнутими шаблями — зброєю вільних лицарів.

У харчевні, що належала Орду, було, як завжди, повно народу. З тих пір, як Дарг провчив тих двох лицарів ночі, що надміру знахабніли, чутка про це облетіла всю столицю. І тепер, лицарі ночі сиділи в харчевні з побоюванням і ненавистю поглядали на хлопця, який увійшов разом зі старим. Але тих двох задир Дарг більше не бачив. Ні в цій харчевні ні в усьому місті. Кажуть, що їх, в покарання за спровоковану і при цьому ще й програну бійку, відправили охороняти рабів на найдальшій, забутій усіма Богами та людьми, соляній шахті.

Лід стояв біля стійки шинкаря, і про щось розмовляв з Тар. Дарг та Орд підійшли до них.

- Ну що, ти готовий? - Запитав у Дарга Лід, замість вітання.