Ліанна ХІ

Льодовик. Безкрайній білий край, де окрім снігу, не було нічого – ні гір, ні дерев. Одні лише сніг та крига на сотні миль навколо. Шалений вітер налітав раптовими поривами, і не дивлячись на теплий одяг подорожніх, пробирав до кожної кісточки. Легкий сніг, який ще не встиг злежатися, піднімався вітром, і намагався набитися в очі, рот і за комір.

- Ну і погодка, - сказав Моня, вдивляючись у рівну гладь горизонту. – Якби я був живий – неодмінно побажав би померти...

Не дивлячись на однотонний пейзаж, Дракон упевнено вів своїх друзів уперед.

- Мені здається, що ми заблукали. – сказав Отець Михайло, вдивляючись у далечінь. – Як можна знайти дорогу у такій одноманітній місцевості?

- Дуже просто, - відповіла замість Дракона Тайрін, - подивіться під свої ноги, і ви побачите сліди снігового ведмедя. Ми вже кілька годин йдемо ними.

- Правильно. – Сказав Дорок зі своєї п'ятиардової висоти.

- А довго ще йти? - Запитав Ілрон, стукаючи зубами.

- Ні, - відповіла Ліанна, - я вже чую запах моря.

- А ви впевнені, що ми йдемо у правильному напрямку? - Не вгавав приставник.

- Хижаки льодовика вважають за краще влаштовувати своє житло подалі від моря, а полювати на узбережжі. Ідучи їх слідами, ми точно вийдемо до моря, а там легше буде відшукати орієнтири. – Відповів приставнику Дракон. – І якщо чесно, то на вашому місці я б більше турбувався не про те, чи заблукали ми, а про те, щоб ми не зустріли того снігового ведмедя, слідами якого зараз йдемо.

- Годі, - обірвала Дракона Вовчиця, - не лякай друзів даремно. Я сама бачила, як ти розрубав ведмедя одним ударом меча.

- Ти ж знаєш, що Дракони мають поганий зір, я можу і не помітити його вчасно.

Ліанна мимоволі посміхнулася, і незабаром пошкодувала про це, відчувши на своїх зубах холодний подих вітрів Льодовика.

- Не хвилюйся, я вчую його наближення здалеку, і попереджу, якщо що.

Тим часом, поки Вовчиця та Дракон мирно розмовляли, Ілрон щось шукав у величезній сумці, що знаходилася на санях, що він тягнув за собою. Такі ж сани були прив'язані до кожного мандрівника.

- А тут можна де-небудь полювати? В нас закінчується їжа. - Вимовив маг, з досадою закривши свою сумку.

- До моря нам має вистачити. – байдуже відповіла Ліанна.

- А далі? - Запитав Моня. - Не забувай, що нам ще більше місяця пливти. Запаси справді потрібно десь поповнити.

- На березі багато тюленів, а в морі повно риби. – Відповів немертвому Дорок. – Тож з голоду не пропадемо. Та й поповнимо заразом запаси, перед відплиттям.

Невдовзі, коли минуло кілька годин, мандрівники почули шум води. Але визначити, скільки точно часу зайняла їхня подорож крізь Льодовик, друзі не змогли. Вже давно вони не бачили ні заходу сонця, ні сходу. Щойно вони ввійшли вглиб Льодовика, день і ніч злилися докупи. Більш досвідчені Ліанна і Дорок, які не раз проводили час на Льодовику, знали, що в цьому суворому краю льодів сонце світило цілих півроку, а потім, стомившись, на півроку йшло за горизонт. Але для приставника, який до цього походу ніколи не залишав території Степу, це явище було таким дивним і лякаючим, що весь той час, поки друзі відпочивали, тісно притиснувшись один до одного в невеликому наметі, сховавшись від пронизливого вітру, старанно молився.

***

Безкрає море котило величезні хвилі, і розбивало їх об круті береги, вкриті льодом і снігом. На голих прибережних скелях розташувалися тисячі тюленів. Над бурхливими хвилями літали зграї чайок, буревісників та інших птахів, вихоплюючи з води рибу.

Придивившись, вдаличені, друзі помітили засніжені гори на далекому горизонті.

- Корабель має бити там, - сказав Дракон, показуючи рукою у бік гір. – Але спершу ми й справді маємо поповнити запаси їжі. Якщо я не помилився у своїх орієнтирах, то тут недалеко має бути схований мною човен.

- Якщо його не розламало хвилями, або він не вмерз у кригу, - скептично промовив Моня.

- Зараз і дізнаємося, - відповів Дракон, відстібаючи свої сани, і зваливши величезний рюкзак на свої плечі, підійшов до краю крижаного урвища. Друзі пішли за ним.

На краю урвища були вирубані слизькі сходи. Іти ними було небезпечно, але іншого шляху не було.

Обережно ступаючи по слизькому льоду, вони спустилися до якоїсь печери, в якій стояв величезний човен, розрахований на трьох Драконів. Спускаючись, приставник ледь не зісковзнув в урвище, але його вчасно підхопила Тайрін.

Від входу в печеру йшов пологий спуск до моря, яким сильний вітер підганяв могутні хвилі до самого входу в печеру, але не міг загнати їх в її нутро.

- Речі, поки що, залишимо тут. Нам знадобиться вільне місце у човні для здобичі. Потім ми за ними повернемося, - сказав Дракон, кинувши свій рюкзак на кам'яну підлогу печери, і почав штовхати човен до води.

Коли човен застиг у прибережній смузі, що омивається водами моря, друзі залізли в неї, але Ліанна, підійшовши до краю землі, зупинилася, і зі страхом подивилася на бурхливі морські хвилі.

- Швидше! - Прокричав Вовчиці Моня, відчуваючи, як хвилі починають нести човен від берега. - Ще трохи, і нас віднесе від берега. Нам і так важко тримати човен

- Ви пливіть без мене! - Тремтячим від страху голосом, промовила дівчина-перевертень. - Я почекаю вас тут, а коли ви повернетесь, ми разом підемо до корабля!

- Ліанно, не дури! - Відповів їй Дорок. - Заклиначі вогню ніколи не тримали залізні кораблі поблизу крижаного берега, щоб ті не вмерзли в кригу. Нам все одно доведеться плисти до корабля на цьому човні! То навіщо гаяти час? Відразу ж, після того, як ми спіймаємо достатньо тюленів - вирушимо на корабель!

Дівчина-перевертень важко зітхнула і, примирившись зі своєю долею, ступила у воду, яка виявилася не просто холодною, а крижаною.

Тремтячи від страху, наче маленьке щеня, побачивши величезне чудовисько, Ліанна залізла в човен, і сівши на дерев'яну лавку, вчепилася в неї руками з такою силою, що побіліли кісточки пальців.

Човен, ведений могутніми руками Дракона, почав віддалятися від берега.