Алан

- Не подобається мені ця тиша, - тихо промовив Алан Бранд, звертаючись до свого напарника. Ось уже три місяці юний син королеви Алан служив на кордоні. Він став повітряним розвідником, і тепер вистежував дикунів пустелі. Його напарник, Уор Слей, був із бідного роду доглядачів орланів у Східному Замку. Але, незважаючи на відмінності в їхньому походженні, хлопці потоваришували, і з того часу в розвідку літали тільки разом.

Під ногами тихо шелестів пісок.

Вони приземлилися на вершині однієї з дюн, і тепер вдивлялися в далечінь. За їхніми спинами, два величезні, білі орлани, мирно чистили своє пір'я.

- Облиш, - відповів завжди життєрадісний Уор. - Тиша і спокій це добре. Нам менше турбот.

- Дивись, як би їх не побільшало потім.

Уор посміхнувся до свого друга.

- Алан, не можна завжди бути таким похмурим.

- Я не похмурий. Я лише тверезо оцінюю ситуацію.

- Так? І що каже твій тверезий розум?

- Не знаю. Посуд сам – ми вже кілька тижнів не бачили пересувань ні бандитів, ні дикунів. Вони наче крізь землю провалилися.

- Якщо це так, то хай там і залишаються. - Друзі весело засміялися і пішли до своїх орланів. – Гаразд, ми й так далеко відлетіли до пустелі. Настав час повертатися до кордону, інакше ми не тільки обід пропустимо, а й вечерю.

Алан уже хотів забратися в сідло свого орлана, коли помітив вдалині на півдні слабкий слід піднятого в повітря піску, і зупинився.

- Стривай.

- Що там? - Запитав Уор. Статурою він був набагато міцніший за Алана, хоча зір мав куди гірший.

- Там хтось є.

Юний Слей вдивився в далечінь, нічого так і не розгледівши, відповів.

- Це, певно, лише вітер.

- Ні, це точно не вітер, - відповів йому Алан. – Сьогодні він такий слабкий, що не міг би підняти піску.

– Наші дії? – Уже серйозно запитав Слей, перевіряючи, чи надійно закріплений меч.

– Розвідаємо, що там, а потім вирішимо.

Хлопці скочили на орланів і злетіли. Могутні військові птахи плавно набирали висоту, і далекий пильний слід ставав чіткішим.

Летячи на величезній висоті, хлопці спостерігали, як через вершину дюни перебирається загін розбійників. Судячи з курного сліду, їх було не менше десяти.

Уор підлетів майже впритул до свого друга, і прокричав:

- Ну що, ти задоволений? З'явилася наша пропажа!

- Куди вони так поспішають? - Проігнорував жарт друга Алан.

- А дідько їх знає?! Може, з яких своїх справ! Алан, ми й так залізли далеко на південь! Повертаємось і доповімо, а там нехай розбираються інші!

- Добре!

Розвідники вже хотіли розвернутися, але цієї миті, за гребенем чергової дюни, де раніше знаходилася велика оаза, яку всі розвідники називали "Останнім кордоном", через те, що далі, протягом кількох днів шляху не було і грама води, з'явилося озеро. У жарких променях південного сонця воно блищало дивним, крижаним блиском. На поверхні льоду стояла армада людей: дезертирів, злочинців та дикунів. У центрі цієї армади горіло блакитним полум'ям багаття.

- Що це в біса?! – Здивовано прокричав Алан.

- Це що, лід?

- Але, це ж неможливо!!!

Від побаченого друзі забули про свої наміри летіти геть.

Тим часом над багаттям з'явилася дивна вогняна куля. Повисів у повітрі якийсь час, поки довкола кулі не зіткалася тонка оболонка з льоду, вона швидко помчала у бік розвідників

- Тікаймо! – Прокричав Алан своєму другові. – Щоб не сталося, один із нас має досягти кордону, і все розказати!

Орлани почали розворот, але цієї миті дивна куля ударила орлана Алана Бранда.

Алан бачив, як язики полум'я злизали крила його бойового птаха. Під собою він відчував, як тіло орлана перетворюється на лід. Але перш ніж каменем звалитися вниз, встиг прокричати своєму напарнику, який почав зменшувати швидкість:

- Тікай! Ти мені не допоможеш!

Внизу, над багаттям, почала формуватися нова куля. Уор Слей востаннє подивився на падіння свого друга, і притиснувшись міцніше до шиї орлана, полетів геть...

Здавалося, що падіння тривало вічність. Мертвий птах не міг зупинитися, і все швидше наближався до землі.

А наприкінці був сильний удар об пісок.

Від цього удару крижане тіло орлана з тріском розлетілося на шматки. Алан почув дивний хрускіт у своїй лівій нозі, а потім сильний біль пронизав її. Хлопець перекинувся на спину, і оглянув ногу. Стопа була не природно вивернута в інший бік. Коліно не згиналося, і на його місці швидко наливався кривавий синець. Зі стегна стирчав гострий кінець зламаної кістки, а з рани текла кров.

До розвідника, що впав, підбігло двоє людей. Одягнені вони були в дивні пов'язки, що прикривали стегна. Шкіра незнайомців була чорною, мов смола. Обличчя ховалися за масками звірів. У одного з дикунів була маска у вигляді левової морди, у іншого зображала голову змії.

Вони взяли Алана під руки і кудись поволокли. Від цього біль у його лівій нозі посилився, і до неї додався біль у пошкодженій при падінні спині...

Його тягли по гладкій, мов скло, поверхні крижаного озера. Його оточували вороги, які з призирством дивилися на поваленого бранця. Дехто навіть плював Алану в обличчя.

Бранда підтягли до вогнища, яке не давало тепла, і кинули до ніг людей, що стояли біля вогнища. Сильний удар ногою в бік змусив бранця перевернутися на живіт.

Біля багаття стояло лише двоє людей – чоловік і жінка. У чоловіка була бліда, наче намазана крейдою, шкіра та червоні очі. Його голова була стрижена наголо. Жінка мала дивні білі очі, вкриті інеєм, і дуже нагадувала...

- Інет? – Долаючи біль, спитав Алан.

Жінка подивилася на бранця і посміхнулася.

- Привіт, братику, здивований?

- Але як? Тобі ж відрубали голову в Аліорі.

- Як бачиш, сталь безсила проти магії. І незабаром наша дурна сестриця дізнається про це, а разом з нею про це дізнаються і всі королівства Союзу.

- Ти збираєшся розпочати війну?

- Так, але не зараз. Спершу треба звільнити мою основну армію. Те, що ти бачиш тут, лише жалюгідні крихітки тієї міці, що я незабаром отримаю.