Вельд ІІ

Весь час, що залишався до початку турніру, Вельд проводив в виснажливих тренуваннях, і тренувальних боях між рабами, на кін у яких, як і в справжніх турнірних боях, були поставлені їх життя.

До середини весни, з привезених рабів-бійців залишився лише Вельд і ще один хлопець. Лише після цього їхній господар дозволив хлопцям тренуватися з ще двома, досвідченішими рабами-бійцями. Один із них був чоловік, який бачив уже багато турнірів, за ті роки, що прожив у цій бойовій школі, але ще жодного разу не брав участі в жодному з них. Іншим був хлопець двадцяти років, який пережив і став переможцем цьогорічного зимового турніру. Він мав брати участь і у цьому турнірі.

І вже перед самим від'їздом сталося непередбачене...

У цей день ранок був ясним. На небі не було ні хмаринки, а ранкова роса рясно вкрила траву. Вельд прокинувся з першими променями сонця, і тепер робив щоденну розминку, стоячи босими ногами на росі. Поруч із ним лежала його улюблена зброя — короткий меч і довгий спис. Вся зброя була тупою. Такою зброєю могла б грати навіть дитина, не поранившись, якби не надмірна вага тренувальної зброї. При цьому господар міг не побоюватися повстання чи втечі. З такою зброєю сильно не навоюєш.

Але Вельд і не думав тікати. Він чудово знав, яка доля чекає рабів-утікачів. Він хотів не уявної свободи раба-втікача, що ховається десь від найменшої тіні, а справжньої свободи. І він хотів вибороти її так, як колись виборов його господар і наставник Д'ар. І він тренувався, щоб бути не просто бійцем. Не простим переможцем – а чемпіоном. Легендою. Адже лише чемпіон може здобути свободу.

Він знав, що цього дня вони вирушать у далеку дорогу, на літній турнір, і хотів трохи потренуватися, адже, хто знає, чи буде така можливість в дорозі? І нехай він розумів, що ще малий і не досвідчений, щоб битися на арені в цьому турнірі, намагався тримати себе у формі, адже твердо вирішив вибороти свою свободу. Але, крім фізичної сили та спритності, які йому дарували Боги, потрібен був ще й досвід, який він міг отримати лише на турнірі, дивлячись за боями на арені, вивчаючи рухи, поведінку та прийоми бійців.

Після невеликої розминки Вельд приступив до вправ з мечем. І тільки коли його тіло повністю покрилося потом, а в м'язах з'явилося легка втома, Вельд дозволив собі зупинитися. І в ту ж мить почув за своєю спиною спокійний голос Д'Ара:

- Ти тренуєшся так, ніби це ти через місяць будеш боротися на турнірній арені, а не Шістдесят Другий.

Хлопчисько-раб плавно опустив меч на все ще мокру від роси траву, як того вимагав закон, і, опустивши свій погляд у землю, відповів:

- Пане, ви самі казали, що один раз перемогти на арені може кожен, кого Боги нагородили силою та спритністю. Але стати легендою турніру та вибороти свій шанс на свободу може лише той, хто постійно розвиватиме в собі те, що йому подарували Боги.

Д'Ар усміхнувся і спитав:

- А ти хочеш стати легендою та здобути свободу?

- Так пане.

Д'Ар підійшов до раба, і серйозно відповів:

- Тоді продовжуй. Тренуйся. Запам'ятовуйте все те, що побачиш на цьому турнірі. Розвивайся, і вже зимою ти матимеш свій шанс.

Підкоряючись наказу свого пана, і своєму прагненю свободи, Вельд підняв із землі спис, і продовжив тренування.

Він тренувався доти, доки втомлені м'язи не перестали йому підкорятися. Лише тоді він випустив спис і, важко опустившись на траву, з полегшенням випростався. І цієї миті його душа чекала зими. Він мріяв про неї, адже вона принесе йому довгоочікуваний шанс. Але попереду було ще літо та осінь...

І Вельд навіть не міг уявити, що доля розпорядитися інакше, і подарує йому цей шанс значно раніше...

Коли втомлені м'язи трохи відпочили, Вельд піднявся з витоптаної трави, зібрав тренувальну зброю, і склав її на місце. Після цього він пішов до невеликого джерела, що протікає недалеко від місця, де він тренувався, і змив із себе липкий піт.

Потім він пішов в один із сараїв, який служив для рабів будинком і кухнею, де стара рабиня-куховарка варила якусь незрозумілу баланду: чи то дуже рідку кашу,  чи то надто густий суп.

Похльобавши цього пересоленого частування з черствим хлібом, Вельд вийшов у зовнішній двір, де вже стояли дві карети і звичайна скотарка. Все це оточували два десятки найманців, окремо від яких, на своєму коні, спокійно сидів дивний чоловік, років двадцяти п'яти, з довгим білим волоссям.

У першій кареті, з м'якими сидіннями, мали їхати Д'ар, його дочка, і раб, виставлений на бої.

В іншій кареті, на звичайній дерев'яній лаві, мали їхати інші раби-бійці. У скотарі вже сиділи прості раби, для забезпечення всього необхідного в дорозі, та й під час перебування в Аренграді. У тій кареті, де мав їхати Вельд, уже сидів хлопчисько-боєць, якого Д'Ар виграв у столиці, і привіз сюди з Вельдом. Вель теж уже сиділа у своїй кареті. Лише її батько нервово розходжував двором. Побачивши Вельда Д'Ар гнівно запитав:

- Де шістдесят другий і тридцятий?

- Пане, мені не відомо. Я не бачив їх сьогодні ні на тренувальному полі, ні у казармі.

Агресія проступила на обличчі Д'Ара.

- Знайдіть тих двох негідників, і притягніть сюди! - Заволав він, і перелякані раби, вискочивши зі скотарні, і найманці, кинулися шукати двох нахабних рабів. Лише чоловік із давним білим волоссям спокійно сидів на своєму коні.

А за кілька хвилин, двоє найманців, приволокли двох абсолютно голих, переляканих рабів, звідкись із-за сіновалу.

Подивившись на непотребний вигляд рабів, і на їх ереговані чоловічі достоїнства, Д'Ар почервонів від злості.

- Сподіваюся, вони забули про мій наказ через повій-рабинь? — Ледве стримуючись від злості та гніву, спитав Д'Ар у найманців.

- Ні, пане, - відповів йому один із найманців. - Вони займалися цим удвох.

Це ще більше розлютило господаря.

– Ви більше не воїни. Ви не тільки не послухалися мого наказу, за що на вас чекає смерть, але й вирішили зганьбити мене, зайнятися любов'ю один з одним. Якщо вам так подобається груба чоловіча ласка, а не любов жінки, ви отримаєте її. - Д'Ар подивився на двох найманців, і продовжив: - Відріжте їм їхні яйця та члени. Вони не потрібні любителям чоловічих ласок. Після цього прикуйте їх до ганебних стовпів на сільській площі, і нехай їх трахають інші раби, поки вони не здохнуть. — Коли зляканих рабів потягли геть, і Д'ар трохи заспокоївся, він глянув на Вельда, і задоволено промовив: — Тринадцятий, це твій шанс. Ти битимешся на арені.