Елд ІІ

Корабель повільно плив угору проти течії широкої річки Алорра, ведений могутніми руками веслярів. Праворуч від корабля, куди тільки бачить око, розкинулася величезна рівнина, заповнена ораними полями, і пасовищами, що вже почали зеленіти. По лівому борту височіли величезні скелі і гірські вершини Повітряних Островів.

Король Елд сидів на палубі корабля і насолоджувався ранковим сонцем теплої весни.

- Ваша величносте, - звернувся до нього капітан корабля. - Незабаром ми прибудемо до міста Аррон, далі вам доведеться їхати верхи. Біля столиці взагалі немає судноплавних річок.

- Сір Хард, я знаю. - Задумливо промовив король, дивлячись на навислі над рівниною гори, і величний водоспад. – Невже це орлани?

– Де? – перепитав капітан, вдивляючись у далечінь. Коли він простежив за поглядом короля, побачив п'ять орланів, які летіли у бік Аррона. Але на вершині гори, над водоспадом, капітан помітив ще двох орланів. Третій наздоганяв п'ятірку на відстані кілька ліг.

- Це, мабуть, королева Алана. - Промовив Елд. – Батько мені розповідав про її мудрість...

- Найімовірніше, це одна з її дочок. – відповів капітан. – Алана вже кілька років хвора, і не може ходити, не те що літати на цих чортових птахах.

Король не встиг відповісти. На його очах один із орланів безглуздо смикнувся, і не зменшуючи швидкості врізався в скелю. Слідом за ним униз зірвався й білий орлан, що ніс на своїй спині вершника.

Здавалося, він ось-ось розіб'ється об скельний поріг водоспаду, але в останню мить, птах, на одну мить, вирівняв політ, обійшовши кам'яний виступ, знову кинувся вниз паралельно до водоспаду.

З такої відстані Елд не міг розгледіти, сів орлан чи впав.

- Зупиніть корабель і спустіть на воду шлюпку! - Скомандував Елд, а через кілька хвилин, він, у супроводі капітана, двох веслярів та одного воїна своєї гвардії, пливли до притоки.

На те, щоб досягти гирла водоспаду, у них пішло півгодини.

Коли шлюпка причалила до берега, в одному з заглиблень у скелі, Елд виявив дівчину, з красивим сніговим волоссям. На колінах її лежала голова мертвого орлана, в шиї якого виднілася кривава рана, з якої стирчав кінець арбалетного болта.

Побачивши, швидше навіть відчувши прихід незнайомців, дівчина підняла свої сапфірові очі сповнені сліз, і тихо промовила.

- Ви прийшли, щоб убити мене?

Здивувавшись від такого питання, король Елд не одразу знайшовся з відповіддю. За нього відповів капітан, який упізнав її. Він бачив цю дівчину кілька років тому, коли торговельні справи завели його в Аліор. Тоді вона запам'яталася йому доброю та життєрадісною дівчинкою. Тепер перед ним сиділа доросла і вродлива жінка.

- Принцеса Вія, ми прийшли щоб допомогти вам. Ми бачили ваше падіння. Що сталося там, у повітрі.

- Не знаю, хтось хотів мене вбити. - Вія на якусь мить замовкла, намагаючись побороти сльози, що підступили до горла.

- Сніг врятував мене.

Елд подивився на мертвого орлана, немов на людину, і тихо промовив:

- Не в моїй владі допомогти йому, але ми можемо допомогти вам. Якщо вбивці дізнаються, що замах не вдався, він повториться. Тому, поки ми не прибудемо до короля Дреда, не користуйтесь своїм ім'ям.

Дівчина здивовано глянула на Елда.

- Звідки ви знаєте, що я прямувала саме до нього?

- Тому що й сам прямую туди.

Це ще більше здивувало Вію.

- Хто ж ви?

- Я Елд Ренн. Король Тисячі островів.

***

Шлях до Сноугарда зайняв кілька тижнів. За цей час Вія встигла добре познайомитися з Елдом і навіть потоваришувати. Він розповідав їй про Тисячу Островів, а вона про Повітряні Острови. Вони багато спілкувалися між собою, і вони завжди мали теми для розмов.

У такій дружній атмосфері шлях пройшов швидко.

Коли вони зупинялися на ніч у придорожніх заїжджих дворах, Вія зображала з себе простолюдинку.

Але тепер, коли вони прийшли до тронної зали Сніжного Граду, зробленої з білого мармуру, в ній уже перебували всі правителі союзних королівств. На золотому троні сидів Дред Йяр, голова Союзу. Навпроти нього, за круглим столом, на срібних тронах сиділи інші королі: Гренн Варр - король Південного Степу, Карел Орлінд - король Орних Земель, і Джеймс Йяр, брат короля і головнокомандувач військ кордону.

- Король Тисячі Островів Елд Ренн, та Принцеса Повітряних Островів Вія Іллей! – Сказав герольд, коли запізнілі увійшли до зали.

- Прошу пробачити мені, ваша величносте, королева Алана дуже хвора... - Почала була Вія, але король перебив її.

- Так ти нічого не знаєш, дитино. - Скоріше стверджував, чим питав Дред.

– Не знаю чого?

- Королева Алана мертва. Вона загинула від руки своєї дочки Інет. - Не встигла Вія відійти від почутої новини, як король знову приголомшив її. – Ми отримали цю звістку від королеви Адаманти.

Якийсь час Вія мовчала, а потім тихо промовила:

- Так ось хто намагався вбити мене.

- Що ти маєш на увазі? - Запитав король.

Замість відповіді Вія дістала з внутрішньої кишені обережно скучений лист пергаменту, перетягнутий червоною шовковою стрічкою. На ньому була печатка Повітряних островів.

Дред зламав воскову печать і подивився на підпис. Він не міг його сплутати. Це був підпис покійної королеви Алани. Розгорнувши листа, старий кололь почав читати в голос, щоб усі королі теж почули послання покійної Алани:

- Дред, старий ти бешкетнику, я вже надто хвора, щоб прибути на чергову вечірку королів, тому посилаю тобі невеличкий подарунак. Коли ти читатимеш цього листа, я вже сидітиму за банкетним столом разом із Небесними Богами. Я знаю що тоді, шістнадцять років тому, ми не надто добре розсталися з тобою, і з тих пір ти жодного разу не допомагав Північним Островам. Та зараз я прошу тебе про допомогу. Не для себе. Для твоєї дочки. Так, Вія твоя дочка. Я віддала їй знак влади роду Іллей і офіційно визнала її своєю спадкоємицею. Тож, Дреде, наша з тобою дочка тепер королева Повітряних Островів. Допоможи їй. Заради майбутнього, заради моєї пам'яті, заради тих почуттів, що були між нами в минулому, і які породили Вію.