Ліана VII

Усю ніч і весь наступний день двоє магів "чаклували" над пораненою дівчиною-перевертнем. Вони промивали та зашивали рани, напували її спеціальними розчинами та трав'яними настоями. За допомогою магії з'єднували зламані кінці кісток. Моня та Ізя допомагали як могли: готували бинти, гіпс, бігали навколишніми горами у пошуках потрібних мінералів. Отець Михайло готував різні настоянки за рецептами, які йому давали маги, і молився своєму Богові за порятунок та збереження "перевертня богопротивного". Рія та Алора готували їжу, і прали закривавлені бинти.

Звістка про рятівників швидко облетіла весь Дорогор, і селяни приносили в будинок мага що могли, або те, що на їхню думку могло допомогти зцілити перевертня, який урятував їхнє життя.

І лише коли знову настала ніч, задоволені своєю роботою, маги пішли відпочивати. Тепер дихання Ліанни стало спокійним і рівним, а тіло було схоже на забинтовану гіпсову мумію.

- І шо, як вона? – Схвильовано запитав Моня, коли маги увійшли до них на кухню.

- Ми зробили все, що було в наших силах, - сказав Ілрон. - Тепер справа за нею самою. Якщо вона переживе цю ніч, то швидше за все житиме.

- Ви відпочивайте, а ми почекаємо біля Ліанни. - Відповів Ізя.

- Але, ви теж не спали вже кілька діб! – Здивувався маг, але не Ілрон.

- Юначе, не забувайте, шо ми вже мертві, і сон нам не потрібен. - Сказавши це, Моня та Ізя пішли в кімнату, де лежала Вовчиця. Дорогою Ізя прихопив із собою буханець хліба та величезну миску сиру.

Розмістившись зручніше на дерев'яній лавці, немертві довго спостерігали за рівним диханням дівчини-перевертня. Моня в той час про щось думав, а Ізя чавкав хлібом із сиром. Зрештою, йому набридло сидіти в тиші, слухаючи, як шарудить черствий хліб на його зубах.

- Брате, а чим це її так садонули?

- Не знаю. Однозначно, це була магія, але її, швидше за все, застосовували не проти нашої дівчинки, а проти того сірого, обдовбаного Вовка. Можливо, тому Лія і не змогла вловити небезпеки, адже магію спрямовували не на неї.

- Моня, ти шо в школі не вчився? Вовки чують магію, і не важливо, на кого вона наведена. До того ж ти бачив, як воно джахнуло? Ще крутіше, ніж наша вибухова селітра. Найімовірніше, це був якийсь винахід Вовків.

- Можливо, - промимрив Моня. - І справді, коли я сьогодні блукав у пошуках гіпсу, заглянув на ту гору, звідки прилетіла куля, і виявив там слід перевертня. Але з іншого боку, така потужна зброя має бути величезною, і неодмінно від неї залишилися б хоч якісь сліди, а крім слідів перевертня я не знайшов нічого.

– Одні загадки.

- І не кажи, Ізю.

- Даремно ми все-таки вплуталися в цю справу. Сиділи б собі у затишній землянці і горя не знали. Так ні, одному немертвому закортіло скласти компанію Вовчиці. Не сиділося йому вдома.

- Ізю, невже ти й справді не розумієш, що інквізитори не дали б нам спокою?

- Ми могли б переселитися з Орону.

- Спершу я саме цього й хотів, але потім усвідомив, що тікати нам нема куди. Коена на грані загибелі, а за такого розкладу, скоро всі люди увірують у Бога, а хто не зробить цього, тих спалять на багаттях. Ні, мій дорогий брате, наша доля тепер пов'язана з долею цієї Вовчиці. Це наш єдиний шанс знайти свій новий дім, де б він не був: на Материку або в біса на рогах, у цьому чи іншому світі.

- До того ж вона приваблива. - Додав Ізя, вловивши черговий лагідний погляд Моні у бік Ліанни.

- Шо ти маєш на увазі?

- Та кинь, Мойсей Арронович, я ж не сліпий. Ти шо, думав, я не помічаю, як ти дивишся на неї? Чому ти завжди приймаєш її бік, і намагаєшся допомагати їй?

- І шо? Може, я такий від природи?

- Та не жени! Краще чесно скажи – ти її любиш?

Моня деякий час мовчав, збираючись з духом, а потім сказав:

- Так, Ізю, люблю. Люблю всім своїм гнилим серцем... Але розумію, що вона не для мене. Нам не судилося бути разом. І тому не дозволяю собі покохати її по справжньому.

- Чому ж? Кохання творить дива...

- Може й творить, але я в них не вірю. Давай міркувати тверезо. Подивися на неї – вона жива і прекрасна, дочка правителя Вольстріма. А хто я? Ми? Лише два брати-фермери, які померли дев'ятсот років тому, і волею магії стали немертвими. Істотами, яких ненавидять усі народи Материка, і при нагоді намагаються знищити.

– Вона нас не ненавидить.

- Це лише тому, що Вовки не прийняли її такою, якою вона є. Ми ж, зважаючи на все, були першими, хто не намагався змінити її. Тому Ліанна й прийняла нас. Це для неї нове почуття. - Якийсь час Моня дивився на мирне дихання Вовчиці, а потім продовжив: - До того ж, у неї приємний запах. Я зустрічав не так багато перевертнів, але від більшості з них смерділо псиною. Хоч і мій нюх не такий гострий, як у Вовків, я зміг це розрізнити. У неї зовсім інший запах. Він зводить мене з розуму. Підштовхує до дії. А глянь на мене. Варто мені не поїсти добу, або не помитися тиждень, як від мене жене гнилим м'ясом, немов від тих мертвяків, що ми зустріли минулої ночі.

- То це не проблема. Води та хавки шо ніде немає?