Адаманта ІІ

Три дні, повні біганини та приготувань, пройшли швидко. Цими днями лорди і дрібні землевласники прибували в Аліор, щоб віддати честь померлій королеві.

Так само повернувся гонець і приніс Адаманті дві новини. Він розповів, як невідомий розбійник на його очах убив орлана, на якому летіла королева Вія. Дівчина впала в бурхливу річку, повну каміння, біля водоспаду. Королева Вія померла, у цьому ніхто не сумнівався, адже вижити при падінні з такої висоти практично неможливо, навіть якщо падаєш у чисті води моря. А вона впала в гірську річку.

Ця звістка порадувала Адаманту, адже вона означала, що тепер вона єдина спадкоємиця покійної Алани, а отже – королева Повітряних Островів.

Але інша звістка, яку приніс гонець, зіпсувала їй настрій. Він сказав, що як не намагався знайти тіло королеви, зробити цього не зміг. А значить, її тіло не буде поховано в багатті, разом з її матір'ю, і Знак Влади, швидше за все, втрачений на завжди.

Весь той день, до самого вечора, королева Адаманта чекала на друзів Сеймора, сподіваючись, що це вони знайшли тіло, і забравши амулет, сховали його. Але вони не з'явилися.

Зрозумівши, що Знак Влади втрачений безповоротно, Адаманта викликала до себе ювелірних справ майстра, і замовила корону, на кшталт корон, інших правителів Союзу Королівств. Замовлення було терміновим, і за хорошу винагороду майстер закінчив його менш ніж за добу.

І ось тепер, королева Адаманта сиділа на дерев'яному троні, зробленому нашвидкуруч, навпроти величезного похоронного ложа, складеного з великих, дерев'яних колод, просочених олією, і перекладених соломою, на вершині якого лежало тіло Алани.

Божі Діти співали молитовних пісень, а ходоки з різних кінців країни по черзі підходили до ще не запаленого поховального багаття, клали до його підніжжя квіти, які так любила королева; хліб, як того вимагав стародавній ритуал, і дещо від себе – те, що вони хотіли подарувати своїй добрій королеві востаннє, аби там, у небесних палацах Повітряних Богів, вона не знала потреби. Учні Божих Дітей, стоячи на спеціальних сходах, клали все це біля тіла загиблої, поливаючи спеціальним, ритуальним маслом.

Люди плакали, не соромлячись своїх сліз. Хоч і на старості років королева стала буркотливою і немічною, вона не забувала про свій народ. Народ, який обожнював її з перших днів правління.

Коли Алана сіла на престол Повітряні Острови перебували у повному хаосі. Попередня королева розпочала безглузду війну з Тисячю Островами, яка знекровила обидві сторони. Половина замків була зруйнована та пограбована. Перше, що зробила Алана – поклала край війні, і з того часу, кілька десятиліть правління королеви, тривав мир. За ці роки забулися старі образи, і Повітряні острови розцвіли з новою силою. Замки відремонтували, а люди стали ще багатшими, ніж до війни.

Але не за це люди любили стару королеву. Вона ніколи не відмовляла тим, хто шукав справедливості, і завжди сама приймала тих, хто цього просив. Вона уважно вислуховувала всі сторони конфлікту, і лише після цього ухвалювала рішення. Алані було все одно, хто прийшов до неї за справедливістю: чи то найбідніший волоцюга, від якого несло сечею, блювотою і стійким перегаром дешевого самогону; чи то високородний лорд, одягнений у розшитий золотом одяг, і пахнучий, немов квітуча галявина у теплу травневу ніч – винний завжди був покараний. І нехай королева іноді виносила надто суворі вироки, але завжди справедливі.

І за це всі люди не просто любили королеву Алану, а й шанували.

Коли останній промінець світла догорів за далеким горизонтом, головний з Божих Дітей, підніс смолоскип до поховального вогнища, і воно ураз спалахнуло яскравим, помаранчевим полум'ям, світло від якого, гарячим жаром відбивалося від облич людей, що прийшли попрощатися зі своєю королевою.

А Божі діти все підливали в багаття олії, і те все сильніше розгоралося.

І ніхто не йшов, до самого ранку стоячи біля поховального багаття.

А коли перші промені світанку торкнулися далекого обрію, на його місці залишилася лише купа холодної золи.

- Великі Повітряні Боги! — Вимовив той самий, служитель Богів. - Ви прийняли душу наймудрішої з королев Повітряних Островів! Тепер прийміть її тіло! З'єднайте їх разом з вітрами, і нехай Алана, що пішла від нас, вічно наповнює наші душі своєю мудрістю, а крила наших орланів силою свого безсмертного дихання!

Несподіваний, сильний порив вітру підхопив золу, несучи геть, і за кілька хвилин, на площі Аліора залишилася лише пляма випаленого кам'янистого ґрунту.

- Боги явили свою волю. Вони прийняли свою гідну дочку в своє благословене коло! - Промовив жрець, після чого, Божі Діти покинули площу Аліора

Але люди не поспішали розходитися.

На площі з'явився королівський кат. Недалеко від дерев'яного трону нової королеви вже стояла жаровня, в якій розжарювалися якісь сталеві прути.

- Приведіть зрадницю. - Наказала Адаманта, і через кілька хвилин на площу, тримаючи під руки, вивели Інет. Побачивши на троні не Вію, а свою другу сестру, в очах принцеси промайнуло здивування.

Адаманта почекала, поки сестру поставлять на коліна, р
Поглянула у їх дивні, вкриті інеєм очі, здригнулася, але промовила:

- Інет Іллей. Твої злочини тяжкі, і немає їм прощення. Своїми вчинками ти сама зганьбила своє ім'я. Ти вбила рідну матір. Жодна людина не має права на це, але тебе не можна назвати людиною. Ти навіть гірша за тварин. Адже жодна з них не нападає на тих, хто дав їм життя та вигодував. На це здатний лише суккар[1]. За нашими законами, людина, яка вбила батьків, позбавляється всього. Інет, я звинувачую та засуджую тебе. Позбавляю всіх прав та привілеїв. Я позбавляю тебе імені. Відтепер ти не Іллєй. Твоє ім'я Інет Суккар...

Договорити Адаманта не встигла. Інет вирвалася з рук стражників, що тримали її, і відвертаючись від них, швидко вимовила, поки її знову не схопили:

- Ти не можеш мене засудити. Наша королева Вія, а не ти.

- На жаль, Вія загинула... - Безпристрасно відповіла королева.