Ліанна VI

Холодний ранок ранньої гірської весни зустрів мандрівників, що за ніч добряче змерзли, далекими і холодними променями світанку. Нікому цієї ночі так і не вдалося відпочити як слід.

Поспіхом перекусивши замерзлу баранину, втікачі продовжили свій шлях.

Між горами бігли тоненькі струмки талого снігу, і швидкі гірські річки, стрімка течія яких не дозволяла їм замерзати навіть у лютий мороз. Десь, під ще лежалим снігом, копошилися миші.

Ілрон брів попереду, іноді провалюючись у невеликі снігові "пастки", промиті талою водою. Слідом за ним йшла Ліанна, прислухаючись до ранкових звуків, що були навколо.

Десь під снігом дзюрчав струмок. У кронах гірських ялин шумів легкий вітерець. Десь попереду шумів якийсь водоспад.

- Щось це не схоже на гірську стежку, - сказав Моня, дивлячись на всі боки, і в, незрозуміло звідки взявшуся під ногами, багнюку. – Та й зарано ще для весняних струмків...

- Скоріш за все, це русло якоїсь річки, - погодився з немертвим приставник.

Попереду, за черговим поворотом, показався величезний сніговий мур, наслідок давньої лавини. Тієї ж миті Вовчиця почула той самий вібруючий звук, що чула у Вольстрімі, напередодні свого вигнання. І це могло означати лише одне – новий землетрус.

– Всі на гору! Швидше! - крикнула Ліанна, і змінивши сутність, підібрала в зуби свій одяг і стрибнула на виступ берега русла. Усі поспішили за нею.

Тієї миті, коли втікачі вибралися досить високо, земля затремтіла і захиталася під ногами. Мандрівники схопилися за дерева, щоб не впасти.

Снігова стіна розсипалася, мов картковий будиночок, і біля підніжжя гори тепер стрімко мчав нищівний водний потік, змітаючи все на своєму шляху.

- Світ змінюється, - тихо промовила Ліанна, змінивши вовчу сутність і одягаючись.

- Облиш, це ж гори. – Відповів їй Ілрон, намагаючись не дивитися на спокусливі форми дівчини-перевертня. – Землетрус у горах така ж банальна річ, як п'яні відвідувачі в шинку.

- Землетруси – так, але не це. - Ліанна показала на стіну чорного диму і вогню, який викидав у повітря вулкан, що прокинувся.

- Що це за чортівня? - Запитав приставник, старанно хрестячись, і не відводячи погляду від хмари пилу і вогню, що стрімко неслася гірськими схилами далеко попереду.

- Це не чортівня, це давня стихія, яка правила Материком до приходу на нього перевертнів. – Завченою фразою відповів йому маг.

- Потрібно забиратися звідсе, поки ця "давня стихія" не перетворила нас на спогади. - Вимовила Ліанна.

– Шлях на захід нам закритий. Доведеться йти на південь, а там буде ближче до Гієни, ніж до столиці Морени. - Впавши духом, сказав Моня.

- А чому тобі так не хочеться йти до Гієни? – запитала Вовчиця.

- Якщо те, шо сказав Місько, правда, то мені не дуже хотілося б зустрітися з твоїм озвірілим побратимом. З мене цілком вистачає знайомства з одним перевертнем, двома божевільними магами і не зрозуміло шо роблячим попом. До того ж, не дуже хочеться стати обідом для моїх родичів-ідіотів. Краще хай мене з'їсть Ізя, все ж хоч якийсь толк буде.

"Немертві ніколи не ховають своїх убитих. Вони вірять, що якщо тіло після загибелі з'їсти, його колишній власник продовжить життя разом з тим, хто його з'їв.

Історія народів Материка

Том 10 с. 567."

- Ти ж сам казав, що, можливо, це не так. - Вимовила Рія.

- Можливо, - буркнув у відповідь немертвий. - Ось тільки розумні істоти воліють триматися подалі від небезпеки, а не пертися на пролом, наче лицар на дракона. Лише повні ідіоти кидаються, стрімголов, у вогонь.

- Ти хочеш сказати, що всі найбільші герої Материка ідіоти?! – Обурився Ілрон.

- Чому ж? Деякі дійсно не мали вибору. Але здебільшого, хто в нас стає героями? Серед людей, від коли вони прийшли на Материк, героєм ставав той, хто зміг убити дракона. І чим більше – тим герой крутіший. Скільки ідіотів стали обідом заради хвилини слави? Хто їх пам'ятає? Також героями ставали воїни, які зуміли вбити більше ворогів, ніж інші. Скільки було воєн? Скільки героїв вони породили? Йде час, нові війни породжують нових героїв, а старих стирає в пилюку, видаляючи з пам'яті живих. І той, хто ще вчора носив ім'я "Герой", тепер нікому не потрібна, спита людина, яка готова розповісти свою історію будь-кому, кому нема чого робити, і готовий пригостити "героя" випивкою. Ви знаєте скільки я бачив таких "героїв" у шинках Орона, Морени та інших держав. Всі вони нікому не потрібні, і змушені просити милостиню, бо інакше помруть від холоду та голоду... У орків, гномів та тролів ситуація ще складніша. Вони завжди цінували та поважали лише грубу силу. Інших моральних цінностей вони просто не мають. У ельфів так взагалі - героєм стає той, хто краще за інших начарує якусь непотрібну гидоту, або заспіває дуже довгу і нудну баладу. Їхні герої та кумири змінюються швидше, ніж листя на деревах. Якщо все це ви вважаєте героїзмом, то я пас...

- Якщо тобі так огидна наша компанія, тоді чому йдеш з нами? – Знову запитав Ілрон.

- Я йду не з вами, а з Ліанною. У неї вистачить мізків не встрівати в непотрібні бійки, щоб її потім назвали "Героєм". До того ж, якщо я не помиляюся, Вовки мають своє поняття честі та героїзму.

- Щось я ніколи не чув про це. – Сказав отець Михайло. У відповідь Моня зневажливо пирхнув, і сказав:

- Я не здивований. Мешканці Степу взагалі мало що знають про інших мешканців Материка. У Вовків завжди в пошані були розум і справедливість. До того ж, усі розповіді про кровожерливість перевертнів, ні шо інше, як казки. Вовки ніколи не вбивають, якщо на це немає причини, хоч і далеко не всі. Хоча серед людей придурків значно більше. У перевертнів героєм стає не той, хто виграв війну, а той, хто зміг уникнути її, зробити так, щоб війни взагалі не було. Їхній герой не той, хто вбив, а той, хто в критичний момент зміг зберегти своє обличчя і совість, не заплямивши її кров'ю. Саме тому я й пішов за Біленькою. Адже якшо шо, вона спершу подумає, а потім діятиме, а не чаклуватиме, ліворуч і праворуч, без толку; читати нікому не потрібні молитви, чи махати мечем.