Храм Лунни ІІ

Лань повільно йшла коловими сходами храму, спускаючись у темні підземні яруси, куди не було доступу звичайним мешканцям Храму Лунни. Цього дня вона мала чудовий настрій. Новини привезені з різних кінців Імперії робили цілком можливими її, ще недавно туманні і незрозумілі, плани.

І це не могло не тішити.

І вона поспішала поділитись цими новинами. Адже тепер час настав. Потрібно розпочинати війну, яку вони так довго готували...

Лань підійшла до кам'яної стіни і прочитала короткий магічний аркан. Підкоряючись магії та голосу, стіна плавно розійшлася в сторони, відкривши довгий коридор, тьмяно освітлений смолоскипами. У ніс дівчині-жриці вдарило затхле повітря підземелля, сморід фекалій, щурів, кислої їжі і напіврозкладених трупів.

Жриця ступила до коридору, і стіна за її спиною безшумно зімкнулась.

Вона йшла довгим підземеллям, розташованим уже не під самим Храмом, а під центральною площею Імперії. Ліворуч і праворуч від неї розташувалося безліч важких, дубових дверей. За цими дверима чути стогін, хрип і дзвін металевих ланцюгів.

Але їй було начхати...

Попереду були відчинені двері, з яких лилося яскраве світло, і долунали крики бранця.

Про цю в'язницю, розташовану під центральною площею Імперії, яка належала самому Імператору, знали всі. Але ніхто, крім Лань, не знав, що потрапити до неї можна не лише із замку Імператора.

І незважаючи на те, що це місце постійно викликало в душі верховної жриці незрозумілий страх і тривогу, іншого шляху в неї не було. Вона мала потрапити до найтаємнішої частини цієї в'язниці. Частини, про яку ніхто не знав, навіть Імператор. Частини, про яку їй розповіла ще стара карга - її покійна наставниця. Частини, яку збудували десятки тисяч років тому, і вхід до якої був надійно захований. І зараз вона поспішала туди, щоб знову побачити Його...

Лань звернула в один із бічних коридорів, не дійшовши до "кімнати тортур", швидко сховавшись у темряві, зайшла в одну із занедбаних, порожніх камер.

Прочитавши ще одне невелике заклинання, Лань пройшла крізь стіну камери і опинилася в темному тунелі. Сперте повітря все ще пахло вогкістю і грибами, але в ньому вже не було смороду лайна, сечі і трупів, що розкладаються.

Жриця створила магічний вогник і пішла підземним ходом. Незабаром підземелля привело її до колових сходів, що йдуть кудись вгору.

Лише за десять хвилин важкого підйому Лань увійшла до величезної кімнати. Незважаючи на те, що в кімнаті не було вікон, вона була яскраво освітлена дивними ліхтарями, де не горів вогонь. Повітря було чистим і свіжим. У центрі кімнати стояв величезний стіл, за яким сидів високий чоловік з довгим чорним волоссям, і такими ж чорними очима. На його шиї висів медальйон, зроблений у вигляді напівдиску, де була зображена істота - односано вовк і людина.

Мешканець кімнати відірвав свій погляд від столу, і подивившись на жрицю, що увійшла, посміхнувся, оголивши короткі але потужні ікла, і вимовила:

- А, це ти, жрице. І довго мені ще сидіти у твоїй в'язниці?

- Ніагар, ти не гірше за мене знаєш, що ти не в'язень. Тобі не можна відкрито бродити вулицями Фейнергарда. Тут не дуже дружелюбно ставитися до нелюдів. Особливо до Вовків.

- Але ж не ти...

Лань усміхнулася, і відповіла:

- Розумні вороги завжди будуть дружити проти дурних ворогів, і змушувати їх робити всю брудну роботу за себе...

- Доки це буде вигідно обом з них. – Обірвав жрицю Ніагар. - Проте, варто комусь із них втратити свою вигоду, і договір буде розірвано.

- Ти абсолютно правий. - Лань плавно підійшла до столу і сіла навпроти перевертня. Кілька хвилин вона дивилася в очі свого співрозмовника. - Ти вивчив уже все, що було необхідно. Настав час починати війну.

Ніагар зневажливо посміхнувся і відповів:

- На сході я вже її розпочав.

– Ти? Але як, якщо ти весь час був тут?

- А на віщо мені потрібно було стільки дорогих і рідкісних артефактів далекого переходу? Як ти гадаєш?

- Ти використав їх усі?

- Ні, один ще залишився. Скоро мені потрібно буде повернутися на схід. У Кілдгара можуть виникнути проблеми із його "коханням всього життя".

- Ти про свою колишню білявку? Куди вона цього разу встромила свого носа?

- Як завжди - не в свої справи. Потрібно вирішити цю проблему раніше, ніж вона докопається до істини.

- А вона може це зробити і завадити нашим планам?

- Повір мені, кицю, я її добре вивчив. Дочка правителя Вольстріму може. Тимпаче в Коєні.

- Якого дідька вона там забула.

- Наскільки я зрозумів, рада Зграї відправила її туди на навчання.

– І що ти плануєш робити?

- Не допустити цього. Якщо вона закінчить навчання в Коєні і збагне свою істину силу, про яку, поки що не здогадується, нам буде важко протистояти їй

- Важко, проте цілком можливо, особливо, якщо ми підкоримо собі Старий Світ.

- Мій друг Кілдгар уже займається розпалюванням пожежі з того боку Штормового Моря.

- Цікаво, як він думає це зробити?

Ніагар знову посміхнувся.

- Не знаю як, але він зміг знайти єдиного заклинача Вогню, що дожив до наших днів...

Новина викликала суперечливі почуття у душі жриці. З одного боку, це означало, що війни не уникнути. Вона розпочнеться у Старом Світі. Адже Заклиначі Вогню завжди найбільше цінували лише владу. Вони дорожили нею. Плекали її. І це зіграло з ними злий жарт. Адже справжня влада завжди залишається у тіні. І цією справжньою владою завжди були не Заклиначі Вогню — які керували Давньою Імперією; не Імператор — у чиїх руках зосереджена влада Нової Імперії — ця влада завжди належала храмам.

А Заклиначі Вогню були лише інструментом, ляльками в руках верховних жерців (і жриць) храмів Луни, Вогню та Льоду, Любові, Землі та Вітру та храму Ради. Наприкінці існування Стародавньої Імперії Заклиначі Вогню побажали позбутися впливу храмів, щоб їхня влада була нероздільною. Це й вирішило їхню долю.

Жриці Смерті, які колись і посадили на трон Заклиначів Вогню, вирішили знищити їх, і посадити на пристол Імперії лояльних до Храму Лунни магів, які на той час перебували в тіні могутніх, але дурних правителів Стародавньої Імперії. Але інші храми захотіли зробити те саме — посадити на пристол свого ставленика. В Імперії розгорілася війна...