Король Орону

Надворі була глибока ніч, але в палаці Ліарона, столиці Орона, все ще вирувало життя. Цей чорний замок, збудований із вулканічного скла, розмістився між двома каньйонами. По одному з них, через той, що огинав фортецю з півночі, текла швидка річка. Інший, хоч і був глибшим і ширшим, втратив воду кілька тисяч років тому.

Високі стіни та башти замку знаходилися на самотньому пагорбі, біля підніжжя якого й розкинулося місто.

Сам замок Ліарона був кам'яною шестипроменевою зіркою, у вершинах якої розмістилися високі, ард по сто, чорні вежі. У центрі зірки височіла центральна шестикутна вежа, заввишки цілих двісті ард.

І на самому верху цієї твердині виднілося світло, що ллється з невеликих вікон. Це світло йшло з тронного залу, який розмістився під дахом центральної вежі. Обздоблений він був чорним базальтом та обсидіаном, а в його центрі стояв трон із рідкісного чорного порфіру.

На цьому троні колись сиділи одні з наймогутніших королів людства. Але цієї ночі він належав тільки йому...

Зовсім ще хлопчисько, років дванадцяти від народження, сидів на чорному троні, а його голову прикрасила золота корона з чотирма платиновими зубцями, зробленими у формі мечів. Над троном розвивався прапор короля - сталевий меч, обвитий пагонами молодого хмелю, на чорному тлі. Ось тільки цієї ночі це був не єдиний прапор, який прикрасив собою королівський зал. Разом з ним над троном знаходився прапор Степу – золотий хрест на білому тлі.

Сам король був одягнений у одяг зшитий з найтоншого шовку, розшитого золотою ниткою. На його грудях було вишито прапор короля, а поверх нього вишили золотий хрест Степу.

Юний король, Едмар Леной дивився, на інквізитора, обличчя якого приховував білий капюшон. Служитель церкви стояв навколішки, а позаду нього стояли два королівські лицарі, тримаючи оголеними мечі. Позаду них стояв цілий натовп людей. Юний король любив, щоб на нього звертали увагу якнайбільше людей.

- Ви обіцяли мені шкуру білого вовка! – Сказав Едмар, звертаючись до інквізитора. Його голос раз у раз зривався на крик, виявляючи дитячі, істеричні нотки. – А що я отримав натомість? Десять покусаних, порваних лицарів та бунт у Гіроні! Як ви можете це пояснити?

- Дозвольте мені пояснити. - Почувся тихий голос з натовпу, і перед юним Ленойєм з'явився невисокий, товстий чоловік у сірій рясі. Його обличчя приховував сірий капюшон, а на грудях височів дерев'яний хрест. - Мене звуть Антоній. Святий Антоній. Цей святий чоловік виконував мій наказ.

- Мабуть не надто добре. – Перервав Святого король, від чого правитель Степу розлютився, але під капюшоном ніхто не розгледів виразу його обличчя.

Коли Антоній заспокоївсяк, він відповів:

- Я не заперечуватиму того, що ця Вовчиця небезпечна. Ви знаєте це не гірше ніж я. – Святий Антоній зробив довгу паузу, під час якої встиг подивитися у вічі всіх присутніх. — Згадайте пророцтво про Спадкоємця Імперії, і ви зрозумієте, чому Степ не хотів її смерті.

- Хіба у Вольстрімі мало Вовчиць? - Не вгавав юний король.

- Вовчиць багато, - так само незворушно промовив Антоній, - мало тих, хто може прийняти біль усіх рас Материка.

Юний король ще деякий час мовчав, а потім по-дитячому засміявся.

- Проте ваші люди впустили і її. Не починати ж нам через це війну з Вольстрімом.

- Якщо цього вимагатиме церква – ти почнеш її. - Раптом голос правителя Степу став твердим, наче камінь, і жорстоким. - Дурний хлопчик. Я прийшов сюди не для того, щоб грати з тобою в дитячі ігри. Нам довелося витратити багато часу, щоб виманити дочку правителя Вовків, і підставити її так, щоб домогтися її вигнання. Без сумніву, вона була наша, і ми її впустили...

- Ваше Святійшиство, - раптом подав голос інквізитор, що стояв на колінах. - Це моя провина. Я впустив Білу Вовчицю. Дозвольте мені виправити помилку. Дозвольте мені піти її слідом.

Правитель Степу кілька хвилин стояв у мовчанні.

- Що ж, я дякую Богові, що хоч у когось у цьому залі залишилися гордість, честь та совість. Я не тільки даю вам дозвіл, але й благословляю вас у цей шлях. До того ж, владою даної мені Богом, я, святий Антоній, правитель Степу і голос Божий у роді людському, тридцять шостий носій цього титулу і третій носій цього найсвятішого імені, дарую вам Маріон Енне звання лицаря Святого Прапора ... - Святий Антоній наклав хресний знак на чоло людини, що стояла перед ним на колінах. - ... тепер підведіться сір Маріон. - Коли новоспечений лицар піднявся з колін, Антоній продовжив: - Від тепер і на вічно ви несете Боже слово і славу. Вашими устами каже Господь. Вашими руками творить Господь. Ваш меч чинить правосуддя в Господнє Ім'я.

- Дякую вам Святійший, - відповів сір Енної, - я, сір Маріон Енної, лицар Святого Прапора, перший носій свого титулу та імені, обіцяю, що не повернуся додому і не зійду зі свого шляху доти, доки не виконаю свою обітницю, і не приведу до найсвятішого білу Вовчицю, або доки смерть не зупинить мене.

- Ви справді благородна людина, - відповів йому святий Антоній, - а тепер ступайте з миром...