Ліанна IV

Ліанна прокинулася в якомусь підземеллі. Одне єдине маленьке віконце, що знаходилося десь під стелею, давало зовсім мало світла. Проте цього вистачило, щоб очі Вовчиці змогли розгледіти ще двох бранців, які були прикуті до стіни, і розмовляли між собою. Від обох несло магією.

В голові неприємно гуло, і важко було зосередитись. Лише тепер Ліанна згадала, чим її могли отруїти. Цю речовину колись використовували Вовки у медицині, щоб знімати біль. Адже, справді, у малих дозах вона позбавляла відчуття болю, проте залишала свідомість. У великих – повністю забирала пам'ять і позбавляла волі. До того ж, після кількох прийомів наркотику, Вовк не міг жити без нього.

Ця речовина була заборонена, а методику її виробництва знищено. Принаймні так вважали у Вольстрімі.

Ліанна ніяк не могла зрозуміти, як цей наркотик з'явився у простого власника таверни.

У голові поступово прояснялося, і Ліанна починала розуміти мову інших бранців.

- То що тут сталося? - Запитав чоловічий голос одного з бранців.

- Усе почалося з того, що на межі Степу безвісти зник верховний маг Орона. - Відповів йому юний жіночий голос. - Коли через пару днів помер старий король, його син оголосив, що тепер усе зміниться. Та й справді змінилося. Тієї ж ночі, у всіх містах і селах країни почали будувати церкви. Але це не все. Того ж дня почалися арешти всіх нелюдів, магів і лікарів. Усіх, кого зуміли виловити першої ночі, вранці спалили на багаттях. У тому числі й нашу маму. Коли зійшло сонце, новий король оголосив, що тепер Орон є васалом і вічним другом Степу. Згодом почалися пошуки тих, кому вдалося врятуватися першої ночі. Спершу їм пропонували пройти обряд екзорцизму. Ті, хто погодився, перетворилися на тупих, зламаних калік, яким у житті залишилося лише просити милостиню біля воріт церкви. Хто ж відмовився, розділив долю загиблих у першу ніч.

Цієї миті Ліанна спробувала поворухнутися, але короткі ланцюги не дозволили їй це зробити. Вона виявила, що перебуває в тій самій сутності, в якій була, залишаючи Вольстрім. Руки та ноги були прикуті до стіни ланцюгами, а на шиї туго сидів залізний нашийник.

У її голові пробігла думка, що якщо змінити сутність, то вона, напевно, зможе вирватися. Сталевий нашийник знову нагадав про себе. Ліанна зрозуміла, що якщо це зробить, він просто задушить її. Адже перевертням не підвладна часткова трансформація. Або повна, або ніяка.

Вовчиця, важко зітхнувши, сперлася на стіну підземелля.

- А тебе за що пов'язали? - Спитав бранець у Ліанни. Все що він міг розгледіти в темряві камери, це сніжно-біле волосся. - Ти маг, чи лікар?

- Я перевертень. - Тихо вимовила Ліанна, прислухаючись до тиші, що раптово нависла.

- І що змусило перевертня залишити рідні ліси? - Нарешті спитав бранець.

Деякий час роздумучи, чи варто довіряти випадковим людям, Вовчиця, все ж таки зважилася, і розповіла їм про вигнання.

- А ви хто? - Запитала Ліанна, закінчивши свою розповідь.

- Я Ілрон, а це моя сестра Рія. Я маг...

- Це я знаю. Від вас обох несе магією, як від приставника перегаром у понеділок.

- Що означає "несе"? – Обурено вигукнула Рія, але подальший потік її гніву обірвав Ілрон.

- Розумієш, сестричко, перевертні не здатні до магії, але вони здатні її відчувати. Навіть найслабші прояви. Я так зрозумів, що в нас обох вона відчула сильне магічне тло.

- Саме так я й хотіла сказати, - іронічно відповіла Ліанна.

- Ви, перевертні, всі такі не ввічливі? - З незворушною інтонацією промовив маг.

- Що ти, я сама ввічливість. Не ображайся, але мене завжди дратували кайдани, обмеження та близька присутність магів.

– І як же ти хотіла вчитися в Академії з таким характером? Там на кожному кроці обмеження та й більше половини мешканців – маги.

- Кому не подобається мій характер, я не змушую спілкуватися зі мною. – Грубо відповіла Вовчиця.

У підземеллі на деякий час запанувала тиша, яку раз-по-раз розривали звуки не дуже далеких молитов.

- Почалася Недільна служба[1]. - Вимовила Рія.

- І що? – байдуже запитала Ліанна.

- Нічого, - так само байдуже відповіла дівчина. - Після її закінчення, за дві години, нас спалять на багатті.

- Чудова перспектива. – пробурмотів Ілрон.

У підземеллі знову запанувала тиша. Нікому не хотілося розмовляти.

Рія тихенько прощалася зі своїм юним життям. Ілрон згадував усі свої гріхи буйної молодості. А Ліанна слухала навколишній шум.

Десь зверху долунали звуки молитов, які порушив тихий, здавлений крик. Він прийшов звідкись із-за кам'яних стін, а не зверху. Потім, крізь піснеспіви молитов почувся дивний стогін, і брязкіт металу. А ще через кілька хвилин, у глухому коридорі почулися чиїсь кроки. Хтось наближався.

- Щось вони рановато. - Вимовила Ліанна. – Служба ще не скінчилася.

- Так нас ще приготувати потрібно. – Відповів їй Ілрон.

- А хіба ми на багатті не приготуємось? – Пожартувала Вовчиця, але її жарт ніхто не оцінив.

- Хіба ти зовсім не боїшся смерті? – Запитала здивовано Рія.

– Боюся, але це нам не допоможе. Потрібно вигадати, як вибратися звідсе...

Замок на дверях глухо клацнув, і важкі дубові двері відчинилися, видавши характерний скрип проржавілих петель. У дверях стояло двоє немертвих. В одній руці Моня тримав величезну в'язку ключів, а в другій, чиюсь відгризену ногу. За виглядом і запахом трофею, Ліанна визначила, що нога ще кілька хвилин тому служила своєму господареві. За його спиною стояв Ізя, дожовуючи шматок чиєїсь печінки.

Ліанна ніколи б не подумала, що буде так рада бачити ще раз цю парочку. Обидва немертвих були одягнені в ряси приставників, і головне - від них не смерділо! Запаху взагалі не було.

Моня поставив зкривавлену ногу до дверей, і кинувся звільняти Ліанну.

- Ізя, стій на шухері, - сказав він своєму товаришу.

- Як ви тут опинилися? - Запитала Вовчиця.

- Розумієш, коли ми залишили тебе біля тракту, і прийшли додому, нам стало нудно. Ми вирішили піти з тобою. Адже багато немертвих вчилися в Академії... А коли побачили, що тебе пов'язали інквізитори, вночі сховалися в церкві. Коли почалася служба, - Моня повністю звільнив Ліанну, і тепер вона допомагала йому звільнити інших бранців, - ми проникли сюди. Тут ми зустріли двох попів, які обговорювали, як вестиму вас на багаття, і що зроблять перед цим. Одного ми з'їли на місці, а кусок другого прихопили про запас.