Вія ІІІ

Для візиту до королеви Вія обрала червону сукню, яку приготувала ще вчора. Прикрас вона не одягала, а снігове волосся зібрала у просту зачіску.

Вона, у супроводі брата, підійшла до дверей тронної зали, і один зі слуг відчинив перед ними двері.

- Міледі, королева чекає на вас.

Вія і Алан пройшли до тронної зали, де перед королевою, що лежить у ліжку, слуги вже розгорнули простирадло зі слідами крові.

- Моя королева, - сказав Алан, - з вашого дозволу я вирушу в дорогу, до кінця цього тижня я змушений з'явитися на своєму посту, а шлях до Кордону не близький.

Королева ствердно кивнула, і коли юнак пішов, вона звернулася до доньки:

- Тепер ти доросла жінка, і маєш право говорити від мого імені. Вія, ти завжди була розумніша за своїх дурних сестер. Я впевнена, що ти з честю відстоїш інтереси Повітряних Островів на раді.

- Дякую вам, матінко.

- Не перебивай мене, - прохрипіла королева, і закашлялася. Коли вона знову змогла говорити, продовжила. – Дорогою тебе супроводжуватиме зброєносець. Я підібрала тобі відповідного хлопця. Правда він із простої родини, але, все ж, уродженець Повітряних Островів, і зможе стежити за птахами в дорозі. На жаль, на ці півроку нам не надіслали жодного лорденяти. Твій зброєносець чекатиме тебе на льотному полі. А тепер іди, тобі треба зібратися в дорогу. Тільки перед відльотом зайди ще раз до мене, а я тим часом приготую документи.

Вія поспішила підкоритися наказу королеви. Її душа заспівала, нарешті вона покине свою прокляту в'язницю. Вона чекала цієї миті з того дня, коли королева відправила геть її друга та брата Алана. Він уже побачив великий світ і тепер міг заспокоїтися. Він уже знав усі небезпеки доріг і несподіванки подорожей. Вії це ще потрібно було пізнати.

І вона рвалася до цього усією душею. Вона хотіла свободи, не тих жалюгідних крихт, які випадали на її долю, у моменти коротких польотів на Снігу, навколо Північного Замку під наглядом людей королеви, а справжньої свободи з подорожами та пригодами.

Та з іншого боку, Вія розуміла, що це лише омана. Вона сама обманює себе, адже ніколи не буде вільною від тих обов'язків, які на неї поклала хвора матінка. І вчора королева відкрито сказала про це, віддавши свій престол Вії...

Спочатку Вія забігла на кухню, і сказала, щоб приготували припаси в дорогу на двох чоловік, а потім побігла до своєї кімнати, і швидко одяглася в теплий одяг. Приготувавши баул із запасним одягом, принцеса покликала слуг, які вже чатували біля дверей її кімнати.

- Віднесіть все це на льотну площу, а дорогою зайдіть на кухню і заберіть припаси.

- Як накажете, міледі.

Коли слуги пішли, дівчина посміхнулася до свого відображення в дзеркалі, і задувши свічки, побігла до королеви.

Вія повернулася до тронної зали, коли писар королеви запечатував п'ятого листа. У темному кутку тронної зали сидів якийсь дідуган.

- Ці листи ти передаси особисто до рук короля Дреда, - сказала Алана, побачивши свою доньку. - Тільки дивись, не піддавайся на його чари. Хоч він і старий, бастардів у нього вдесятеро більше ніж дітей. До того ж, кажуть, що його молода дружина Ілая, єдина донька Ліора Келла з Кінського Чортога, зповнилася черговим спадкоємцем. - Королева хитро захихотіла крізь кашель. – Мені не потрібні родинні зв'язки з Йярами. Вони народ настільки ж холодний і суворий, як їхній край, наполовину покритий вічними льодовиками, а там, де лід, все ж таки, сходить, літо триває всього два місяці.

Вія мимоволі посміхнулася жарту своєї матері. З того часу, як хвороба підкосила стару королеву, принцеса жодного разу не бачила, щоб Алана була така добра і ласкава з нею. Не кажучи вже про те, щоб королева хоч раз пожартувала.

Коли писар передав листи принцесі, і вона надійно сховала їх у потайній кишені своїх шат, королева зняла зі своєї шиї дивний золотий предмет на срібному ланцюжку. Зроблений він був у формі напівдиску, на якому зображалася дивна істота – чи вовк, чи людина. Відразу було видно, що це був колись цілий диск. Друга половина його була втрачена, і тепер неможливо було відновити початковий малюнок.

– Я даю тобі символ нашої влади. - Королева простягла амулет Вії. - Ти знаєш історію цього амулету?

- Ні, матінко.

Алана докірливо похитала головою.

- Присядь біля мене, дитино. - Поки Вія зручніше влаштовувалась на ліжку, королева продовжувала: - Тобі може здатися, що з дитинства я недолюблювала тебе, насправді ти завжди була моєю улюбленою донькою, і цей амулет, символ влади Іллеїв, я берегла не для твоїх тупих сестер, а для тебе. Я готувала тебе, щоб коли прийде мій час приєднатися до богів ти сіла на трон Повітряних Островів.

- Як же так, матінко, - сказала Вія, - я ж наймолодша ваша дочка, і не можу посісти трон раніше сестер ...

- Іллєї завжди славилися своїм божевіллям. Я королева і сама пишу закони. Ти завжди була сильною та розумною, не те що твої сестри, тому я написала свій останній указ, після моєї смерті трон перейде до тебе.

- Це може призвести до війни. Мої сестри відстоюватимуть свої права.

- У них немає жодних прав! Цим указом я позбавила їх усіх прав на трон.

- Навряд чи вони погодяться з цим.

- Якби мене цікавила їхня думка, або думка моїх старших сестер, я не була б королевою. Мене видали б заміж за цього кобеля Дреда, і ти б ніколи не народилася. Я впевнена, ти впораєшся.

- Я спробую...

- Нема чого пробувати, треба робити, – буркнула королева і знову закашлялася. – Тобі треба бути сміливішою. Тепер ти не дівчинка, а доросла жінка. Ти майбутня королева, і тобі ще доведеться багато дізнатися, і багато чого навчиться. Коли будеш у гостях у північних королів, придивляйся до них і вчися. Іллеї завжди були сильними, про що свідчить історія цього амулету. Понад тисячу років тому землі відомі нині як Тисяча Островів були частиною Повітряних Островів. Там були найвищі гори. Замки на їхніх вершинах були чудові. Кажуть, що їх збудували стародавні боги, як і наші замки. Але ті замки збереглися набагато краще за наші. Охоронцями тих земель був рід Ренн. Вони завжди славилися своєю вірою релігійною фанатичністю. І одного разу, їхня віра досягла свого апогею. Еонор Ренн, прозваний Голосом Богів, зібрав своїх віруючих і посадивши їх у тисячу кораблів, вирушив на захід, шукати землі Богів. Ніхто з них не повернувся назад. Всі порахували, що вони загинули, так і не досягнувши землі Богів. Інші казали, що вони досягли краю Землі і впали у прірву. Незабаром про них забули і життя продовжувало йти як і раніше. Маги практикували своє вчення, священики благали Богів, а королі воювали між собою. І лише за два століття потому, до західних берегів Повітряних Островів причалив дивний корабель. На його борту були люди, а з ними була істота, яку Ренни назвали Богом. Саме цей Бог привіз із собою цей амулет. Він казав, що в цьому амулеті прихована величезна сила. Тоді й сталася найбільша трагедія Повітряних Островів. Останній король Амбрел Іллей захотів отримати собі цю силу. Можливо, він побоювався повстання Реннів, але всім давно відома його жадібність. Він розпочав війну, під час якої вбив Бога, і забрав собі цей амулет. Коли Бог загинув, його прокляття стерло найвищі гори з лиця землі. У момент його загибелі земля затремтіла, і гори почали опускатися в океан, перетворюючись на звичайні острови. Всі ці події призвели до того, що Амбрел, загордившись собою, почав війну проти інших королівств, щоб підкорити їх. Він вважав, що має могутність Богів, і це зіграло свою фатальну роль у його долі. Коли він убив Бога, інші Боги прокляли цей край і вигнали магію із усіх людських земель. Амулет помер разом із його власником. Король так і не зміг скористатися бажаною силою. Він програв війну, і був убитий у цьому тронному залі своєю дружиною, першою королевою Повітряних Островів – Карою Іллею. Вона сказала, що своїми вчинками він зганьбив рід Іллей, і ухвалила закон, за яким жоден чоловік не зможе сісти на трон Повітряних Островів. Але цього виявилося замало переможцям. Нам довелося відмовитися від претензій на острови, що залишилися після катастрофи, і були названі Тисячою Островами. Іллеям довелося визнати рід Ренн, королями тих земель, і увійти до новоствореного Союзу Королівств, без права сидіти на чолі ради. Тим не менш, Кара зберегла амулет як символ влади роду Іллей, як пам'ять про те кохання, яке колись відчувала до свого короля; як вічне нагадування про силу, яка дозволила нам подолати Бога, і як застереження для інших.