Ліанна ІІ

Лише коли, ближче до вечора, вони дісталися місця, де традиційно збиралася Рада (на щастя воно знаходилося не дуже далеко, в "серці Вольстріма"), Ліанна усвідомила, що сталося щось жахливе. При вході її не зустрічали усміхнені охоронці, і не відпускали сміливі жарти молоді Вовки-воїни. Їхні обличчя сьогодні були суворі та напружені до краю. Деякі охоронці були у своїй вовчій сутності.

Саме місце зібрання знаходилося на невеликій галявині, оточеній величезними стовбурами тисячолітніх дубів, що зрослися між собою. Величезні гілки крон переплелися, створивши надійну стелю, що захищає від снігу, дощу та вітру. На навколишніх стволах були розміщені спеціальні світильники, що дають м'яке біле світло.

В дальній частині галявини стояло одинадцять дерев'яних стільців із високими спинками. На них сиділо десять старих Вовків, а в їхньому центрі сидів її батько. Всі вони були у своїх істинних сутностях, а їхній вигляд, і суворі погляди не віщували нічого хорошого для дівчини.

- Ліанно, - сказав правитель, - ти знову покидала Вольстрім?

- Я трохи захопилася на нічному полюванні в гонитві за туурами, і не помітила, як азарт завів мене до Степу.

- Отже, ті звинувачення, які надіслали нам правителі Степу, правда? - Голос Гресоара став ще суворішим, і водночас приречено сумним.

- Які звинувачення? Що відбувається?! - Вигукнула дівчина у розпачі, дивлячись на членів ради.

Якийсь час старійшини переглядалися, а потім, з лівого краю, підвівся один із них. Ліанна знала цього Вовка - він був волхвом на ім'я Аррон.

- Три тижні тому троє шляхетних Вовків-мисливців випадково забрели на територію Степу. З того часу про них нічого не відомо. Їхні сліди обриваються на кордоні Вольстріма. А далі нічого: ні слідів зброї, ні магії, ні їхніх власних. Лише рівна гладь снігу. Ми надіслали запит у Степ, і вони прислали нам відповідь. - Найстарший дістав з-під стільця якийсь сувій, і почав читати: - "У цей день скорботний, присвячений загибелі Спасителя нашого, коли весь чесний люд молиться за спасіння душ своїх грішних, диявольське породження, в особі перевертня богопротивного, підкралося до стін селища Гороул, щоб зірвати вихваляння Бога істинного і єдиного... Двоє лицарів вірних, благословенних на діло боголюбне, преподобним приставником Никодимом, вирушили в похід за мерзотною тварюкою, а по закінченні служби Божої святійшої, їхні відгризені голови лежали біля входу у храм Божий.

Тому я, святий Антоній, правитель Степу і голос Божий у роді людському, тридцять шостий носій цього титулу і третій носій цього найсвятішого імені, за вчинене блюзнірство і наругу над святинею і істинною вірою, наказую: видати інквізиції злочинця, що б дозволило зберегти мир. У разі непокори ми не бачимо іншого виходу, окрім запровадження законів інквізитора. [1]

св. Антоній
 

1 березня 743 р.[2] "
 

Найстарший відклав убік послання, а потім продовжив: - Що ти можеш сказати у відповідь на ці звинувачення?

- Я... Я не знаю, що... - Запинаючись, відповіла Ліанна, все ще не розуміючи, що тут відбувається.

- Говори правду, і тоді рада зможе ухвалити справедливе рішення. - Промовив правитель, дивлячись в очі своїй дочці.

Деякий час знадобилося Ліанні, щоб зібратися з думками, і почати свою розповідь:

- Так, цієї ночі я, дійсно, трішки захопилася переслідуванням туурів, і не помітила як опинилася на теренах Степу. Коли зійшло сонце, я опинилася під стінами якогось села. Тамтешній піп якраз відправляв на полювання на мене двох якихось лицарів. Хоча, які то лицарі - пияки. Один з них навіть звалився з коня, лишень виїхав за ворота села. Вони й проводили мене до Вольстріму.

- І все? - Запитав старійшин, коли Ліанна замовкла, задумавшив про щось своє.

- Не зовсім. Перед самим Вольстрімом я почула запах магії. Коли я перекинулася, лицарі зникли, та запах від магії в околицях стояв ще довго.

Остання заява молодої Вовчиці викликала не аби яке пожвавлення в лавах ради.

- Магія і Степ не сумісні. Попи не жалують магів, нелюдські народи та й інших людей, що не розділять їхньої віри. - Озвучив всім відому істину Аррон.

- Якщо ви мені не вірите, покличте сюди вашого гінця, Греслора, він теж чув запах магії, коли знайшов мене.

- Ми розпитаємо його. - Відповів Греслор, після чого звернувся до ради: - як ви вважаєте, шляхетні Вовки. Чи винна вона?!

- Безперечно, - промовив один із десяти членів ради, Вовк із темно-каштановим волоссям. - Вона покинула Вольстрім, порушила закон, і, можливо, це вона вбила тих двох нещасних...

- Це ще не доведено, - перервав його волхв. - Ми не можемо віддати невинного на суд попів!

- А дозволити Степу запровадити інквізицію ми можемо? Це знищить усі наші домовленості, які встановилися з останньої війни. Якщо це станеться, не тільки Степ піде війною проти нас, а й ельфи Елорії, і мешканці Туманних гір, і навіть маги Коени оголосять нам війну.

- Цю війну Вольстрім не переживе, - відповів правитель, - але й порушити закон ми не можемо. Ми не видаємо членів Зграї на суд кого б то не було, окрім суду Вовків!

На радній галявині встановилася важка, напружена тиша, що тривала досить довго. Поважні Вовки, що керували Стаєю, розмірковували над почутим. Врешті решт, Аррон промовив:

- Спочатку троє Вовків безслідно зникли в Степу. Тепер ці божевільні звинувачення Ліанни. Не могла вона убити тих лицірів. Вона ніколи не куштувала крові.

- Вона саме казала, що була на полюванні, як вона могла не куштувати крові, якщо часто ходить на такі от "прогулянки"?! - Заперечив волхвові то й же Вовк.

- Їй подобається сам процес переслідування, та вона ніколи не завдавала смертельного удару своїй жертві.

- Звідки ти це знаєш?

- Від її друга Дорока.

- Дракона? І ти віриш цьому пияку?

- Дорок син правителя Драконів, тож у мене не має підстав не вірити йому, а тобі, варто ретельніше добирати слова. Дорок стверджує, що на всіх полюваннях, що вони провели разом з Ліанною, вона не вбила жодного звіра. Коли здобич опинялася в безвиході, вона її відпускала.