Вія І

У самому центрі Стародавнього Світу розкинулися величезні гори, які називалися Повітряними Островами. Ці гори настільки велетенські, що їх скелясті вершини, немов тисячі дрібних острівків, стирчать із безкрайого моря густих хмар. На цих верхівках розкинулися невеликі села, замки та величезні міста. Суворі холодні вітри продували їх з усіх боків, і лише жителі Повітряних Островів, які вже звикли до них, не помічали вітрів, або вдавали, що не помічають. Тут, на такій висоті ніколи не було дощів, а той сніг, що лежав на кам'яних дорогах і стінах, був, швидше, інієм, який жителі сіл і міст іноді змітали собі під ноги. Води тут теж не було, і мешканцям доводилося спускатися на кілька г'ард[1], щоб набрати свіжого снігу, або льоду, що лежав на схилах гір. Потім, завантаживши його в кошики, прив'язані до могутніх тіл гірських орланів, піднімали його до селищ, де топили на багатті. Дерево для обігріву та інших потреб доставлялося із зелених долин біля підніжжя скель, тими самими орланами.

Хоча й внизу було тепло, вистачало води та їжі, жителі Повітряних Островів воліли жити на голих скелястих вершинах, що не досяжні для ворогів.

Своїх орланів вони вирощували та навчали з моменту їх вилуплення з яйця. Коли у віці п'яти років птах набирав сили, він уже звикав до свого господаря, і в усьому йому корився. До того ж, навчений орлан ніколи не визнавав іншого хазяїна (хоч і дозволяв літати на собі іншим людям), завжди був вірним тому, кого вважав своїм другом...

У цей день вітер був шаленіший, ніж завжди. Він налітав одночасно з кількох сторін. І під цим вітром, на краю урвища, під яким вирувала літня гроза, стояла Вія Іллей, донька старої королеви Алани Іллей. Вона була наймолодшою з дочок королеви, і тому не могла претендувати на трон Повітряних Островів, принаймні, доки живі її сестри Інет та Адаманта. Та й не хотіла вона сидіти в цьому продутому всіма вітрами Північному Замку, величезні, вкриті інеєм, зуби веж якого височіли за її спиною. Її манили безкраї простори Південного Степу, якими правили степові королі, або Тисяча Островів, підпорядковані морському правителю.


 

Вія не могла сказати, чому їй не подобається на Повітряних островах, адже вона належала до найдавнішого роду що веде свою історію ще з прадавніх часів. Мабуть, кров її батька, який, за словами сестер (мати ніколи не розповідала Вії про нього), був мандрівним бардом, брала своє. Тим не менш, вона була дочкою королеви, і за давнім законом носила ім'я роду Іллей, а отже - мала право на престол.

Цей закон ухвалили древні правительки Повітряних Островів після того, як останній король Амбрел Іллей зганьбив королівський рід. Щоб змити ганьбу, правителька Кара Іллей сказала, що в роді королів Повітряних Островів більше не буде чоловіків.

З того часу Повітряними островами правили лише жінки. Королева ніколи не одружувалася, а дітей заводила лише тоді, коли хотіла того сама, і від кого хотіла. Або чинила так, як того вимагали обставини. Всі новонароджені хлопчики отримували імена своїх батьків і вирушали до них. Дівчата ж залишалися при дворі.

Доля молодшої дочки королеви не приваблювала Вію. З самого дитинства її вчили бути принцесою, справжньою леді, хоч вона й мріяла літати на величезних бойових птахах - білих орланах, які зображувалися на гербі її роду. І коли дівчинці виповнилося десять років, вона таємно купила в одного з небесних воїнів яйце орлана. Вія тримала його в теплому місці, гріла та плекала. І коли настав час, з яйця вилупилося маленьке біле пташеня. Вона доглядала його немов рідну дитину, і дала йому ім'я Сніг. Пташеня швидко росло і вчилося, а вона навчалася разом з ним.

Коли ж принцесі виповнилося тринадцять, Сніг уже досить підкорявся їй. До того ж орлан виріс надзвичайно великим. У свої три роки він був більшим, сильнішим і швидшим за будь-якого іншого орлана.

Дізнавшись про успіхи своєї молодшої дочки, Алана зраділа за неї, а з іншого боку, гнів вирував у душі королеви: її рідна донька наважилася не послухатися ЇЇ наказу! Проте королева розуміла, що змінити вже нічого не можна. Вбивши птаха, вона втратить свою молодшу дочку, на які покладала неабиякі надії...

- Обережніше, - почула Вія чоловічий голос за своєю спиною. - Падати дуже високо, а я не маю бажання втратити свою улюблену сестричку...


 

Вія посміхнулася і, обернувшись, побачила Алана Бранда, свого старшого брата, що стояв за нею. Його чорне волосся розвівалося під сильними поривами вітру так само, як і снігове волосся самої Вії, і вже встигло вкритися інієм.

Йому було вісімнадцять, і він був старший за свою сестру всього на три роки. Незважаючи на те, що хлопчиків у рік відправляють до своїх батьків, йому пощастило жити в Аліорі до десяти років.

Його батько Гловер Бранд тоді ще не був правителем Південного Замку, а лише командувачем сотнею на кордоні. Коли ж брат Гловера лорд Террі Бранд помер від раптової хвороби, не залишивши спадкоємців Віїлор, перейшов у володіння батька Алана.

Весь той час, що хлопчик прожив на Повітряних Островах, старші дочки королеви ставилися до нього більш ніж прохолодно. І лише Вія ставилася до нього як до брата. З дитинства вони разом гралися, ділили радості та негаразди. Коли вони були разом, їм були не страшні жодні пригоди.

Вія підбігла до свого брата, який був вищий за неї на півголови, і повисла на його шиї.

- Що ти тут робиш? - Радісно вигукнула вона.

- Не міг же я пропустити п'ятнадцятиліття моєї любої сестрички, а указ від голови Ради Королівств, Дреда Йяра, де я служив останні пів року зброєносцем, перш ніж відправитися на південний кордон, став чудовою нагодою завітати в гості до Аліору. Хоча, я тут не надовго. За п'ять днів я маю бути на кордоні. Передам нуказ королеві, і вирушу далі в путь.

- Ти змінився, - у голосі дівчини звучав смуток. - Тепер ти не такий, як був раніше.

- Люба моя сестричко! Я все ще залишаюся тим самим Аланом, якого ти знала вісім років тому. Просто вже виріс.