Пролог

"Словом своїм оберігатиму Вас, бо слово моє - істина... І ніхто не має влади наді мною і над словом моїм, бо я є Смерть..."
 

/**
*@author by <b>i++</b>
*@image by CreArt AI & AIArt Generator.
*@name Магія не всемогутня. Благословіння смерті.
*@date 12.04.2023 р - 
* @version 1.3finaly
*@return text
*/
 

Тут, далеко на заході Материка, від краю безмежного Льодовика до теплих вод Південного океану, від кам'яних кордонів Мертвої пустелі на сході до вогняних західних берегів; де все ще ніч належала божественному Місяцю, а не блідим зіркам, розкинулися залишки Стародавньої Імперії. Хоч і двадцять тисяч років тому прокляті Вовки та їхні посіпаки знищили її серце, винищивши всіх її істинних правителів - володарів вогню, тут, як і раніше, процвітали праведні закони старовини. І нехай світ давно вже змінився: зник вічний вогонь та його магічна сила, зникли лавові ріки та кам'яні квіти - вони лишилися колишніми. Їхні душі та серця залишилися такими ж, як і десятки тисяч років тому.
 

До того ж, ходили чутки, що в цих місцях все ще можна було зустріти стародавніх монстрів, породжених вогненною магією правителів Стародавньої Імперії.

І нехай ці правителі були знищені - залишилися їхні закони. І вони слідували їм...

Цими землями, як і раніше, правив Імператор, яким міг стати тільки той, хто зміг убити свого попередника у чесній дуєлі. Маги, як і раніше, були вільні від народження. Інші ж мали заплатити за свою свободу, свободою тих, від кого відвернулася удача, і доля приготувала рабське існування...

Ці землі, розташовані неподалік кам'яного кордону Мертвої пустелі і холодного кордону Льодовика, були лише найвіддаленішою частиною нової Імперії, однією з численних провінцій. Її нове серце було далеко на південному заході - величезне місто, розташоване на острові посеред величезного вогняного озера. Люди казали, що в тих місцях місяць ніколи не заходить за обрій, ні вдень, ні вночі... освітлюючи землю своїм божественним сяйвом.

Цього дня вони сиділи в тіні величезного дерева, дивлячись у далечінь, на південний захід. Троє молодих людей, два хлопці та дівчина, що народилися в один день, п'ятнадцять років тому. Вони були дітьми рабів, але за законами Імперії, поки що були вільні.


 

- Лано, подивися, який сьогодні прекрасний день, - з сумом промовив високий худий хлопчина, із темним волоссям. - Як шкода, що такий прекрасний день стане останнім днем нашої свободи.

Чорноволосий міцний хлопець, який сидів поруч із ними, весело розсміявся і промовив:

- Даргу, це не останній день нашої свободи, а перший день нашої слави!

Дівчина, яка сиділа між двох хлопців, відірвала свій погляд від далекої межі лісу, і подивилася на чорнявого хлопця, що сидів праворуч від неї. Незважаючи на те, що Лані було лише п'ятнадцять років, вона була надзвичайно красива. Довге чорне волосся спадало до пояса дівчини, а у виразних, темних очах, здавалося, віддзеркалюється увесь Світ.

- Вельде, ти справді вважаєш, що в нашій глушині хоч у когось можуть виявитися магічні здібності? У нашому болоті зроду не було магів, а ті, що намагалися тут оселитися, рано чи пізно, не витримавши самотності, і складного життя забутої богами та людьми далекої провінції, бігли геть, у багатші землі, лише п'яти мелькали.

Вельд усміхнувся у відповідь, і все ще весело відповів:

- А уяви собі, що у нас трьох виявились здібності до магії. Ми станемо найвеличнішими чарівниками в історії! Можливо, навіть хтось із нас стане Імператором.

- Вельде, не кажи нісенітниць, - відповіла йому Лана, - тобі ж не п'ять років. Ми більше не діти, і маємо дивитися на світ тверезо. Пора вже припинити вірити у чарівні казки. Адже я не сліпа, і знаю, що ви зможете відстояти своє право на свободу. Я бачила, як ви в десять років побили старших хлопців. У мене ж немає і частки тієї фізичної сили, що є в інших дівчат нашого села. - Лана міцніше притулилася до Дарга, і продовжила: - Я знаю, що мені судилося стати рабинею, і ми не зможемо одружитися з тобою, адже рабство не для вас. Даргу, коли ти заробиш достатньо грошей, ти викупиш мене? Я не зможу жити без тебе...

- Лано, - перервав дівчину світловолосий хлопець, - ти для мене дорожча за життя. Я обіцяю тобі, що ми завжди будемо разом, незважаючи ні на що. Що б не трапилося, я не залишу тебе. Ніколи.

- Але ж ти не зможеш жити в неволі...

- Навіщо мені свобода, якщо там не буде тебе. Ми будемо разом. Або вільні, або раби...

Дарг нахилився до Лани і спробував поцілувати її, але не встиг. Їх перервав Вельд:

- Що за похоронний настрій, друзі? Все буде добре! Я в цьому впевнений.

- Твоїми б губами да мед пити. - Відповів другові Дарг... Сонце повільно котилося до горизонту, а з лісу виїхав конвой, що віз дітей до столиці, на щорічну жертву Богам. Попереду йшов загін мертвих вершників. За ними повільно котилися три багато-прикрашені карети, запряжені білими кіньми. У цих каретах мали їхати ті, у кого маги виявлять магічні здібності. Слідом за ними котилося понад десять дерев'яних возів, на яких розмістилися величезні клітки. У цих клітинах мали їхати всі інші. За погану славу возів для майбутніх рабів ці вози-клітки в народі прозвали "скотарнями". Замикав процесію загін лицарів ночі та заклиначів смерті.

Друзі знали, що і карети, і скотарні зараз порожні. Адже щороку, конвой починав свою ходу саме з їхнього села, об'їжджаючи їхній окраїнний регіон. А коли скотарні заповнювалися, прямував до столиці, а його справу продовжував один із конвоїв, що йшли позаду.

Лана сумно подивилася на конвой, що наближається до села, і сказала:

- Хлопці, давайте присягнемо, що куди б не закинула нас доля, що б з нами не трапилося, ми завжди пам'ятатимемо один про одного.

Вельд глянув у сумні очі своєї подруги і, простягнувши праву руку, промовив:

- Клянусь.

Лана поклала свою долоню на простягнуту долоню Вельда.