Глава 8 Здобути обрану

– Ось, дивись, як усе просто! Тільки прикро, що доводиться приховувати магію.

Аівір відчепив від пояса товсту, кручену мотузку і підвісив один її кінець у повітрі.

Потім тричі обійшов навколо каменя, міцно обплітаючи його мотузкою. З'єднав обидва краї хитромудрим вузлом і знову рушив по колу, малюючи пальцями по мотузці руни, і щось тихо  шепочучи собі під ніс.

Айвел мовчки спостерігав за братом.

Так, ховати магію дуже прикро!

Але магія чужа, тому її потрібно ховати.

Мотузка заіскрилася,  заграла  синюватими відблисками. І це називається непомітний перехід!

Айвел стривожено озирнувся на всі боки.

Якщо магію почують, про це одразу ж стане відомо Елвілу.

І він навряд чи зрадіє тому, що хтось надумав неподалік кордону портал відкривати. Тим більше, якщо ці хтось –  його  рідні брати!

Що б  там не стверджував Аівір, та тільки все, що порушує структуру простору – портал.

А порталами користуватися заборонено. Хіба що у разі крайньої потреби, за крайніх обставин.

Чіткий договір про не порушення кордонів через портали, було укладено і підписано всіма правлячими сім'ями. Щоб захистити свої володіння від непроханих гостей.

Снігової Пустки це теж стосується. Адже там знаходиться джерело магії,  а його  краще й  зовсім не турбувати.

Тому Айвел мучився від невизначеності.

Аівір незворушно посміхався, стежачи за тим, як мотузка повільно вдавлюється вглиб твердого валуна, ніби розрізаючи його навпіл.

Крізь камінь можна безвісти розчинитися в будь-якому зі світів. Енергія землі дуже надійно утримує вібрації, не даючи їм поширитись. 

Цю магію він підглянув у зміїв-перевертнів, що живуть  на південь від Мерехтливих гір.

Камінь розділився надвоє, верхня його частина залишилася нерухомою і твердою, зависнувши наче дах над нижньою, яка стала хисткою і каламутною.

–  Ходімо!

Аівір махнув рукою, запрошуючи брата йти за ним.

Покривившись гидливо, Айвел зробив крок у густу, пульсуючу глибину переходу.

Дуже неприємно! Немов до шкіри торкається щось липке,  слизьке  та холодне.

Тож   краще заплющити очі і зовсім перестати дихати.

Але, на щастя, таке відчуття тривало недовго, і  за мить в обличчя вдарив легкий морозний вітерець.

Снігова Пустка. Біла рівнина, куди не глянь. Тут ніколи не буває сонця,  а  небо завжди вкрите низькими фіолетово-сірими хмарами. Не буває зміни дня  і  ночі.

Лише зрідка з напівтемряви  визирає  самотній кам'яний уламок або  вискакує пара кривих, напівзасохлих дерев, які  притискаються одне  до одного, переплітаючись гострими гілками, немов у марній спробі зігрітися.

Брати квапливо рушили вперед, до самого горизонту. 

Вони ступали безшумно, як уміють ходити ельфи, сніг жодного разу не рипнув під їхніми чоботами.

– Є одне місце… – промовив Аівір пошепки, не бажаючи порушувати урочисто-похмуру безмовність снігової рівнини.

– Яке місце?

–  Старовинне… Та  ми маємо діяти швидко. Магія недовго  буде нас захищати.  А біля Снігової Пустоші завжди хтось крутиться.

Айвел прикусив губи, обмірковуючи та зважуючи.

–  Не  маю  жодного бажання  потім розбиратися  з Елвілом. Ми повинні дотримуватися законів, а не порушувати їх.

– Заспокойся. Все це на користь! Скоро зрозумієш…

Вдалині, на самому горизонті з'явився  кам'яний розсип. 

Але, коли підійшли ближче, виявилося, що камні не хаотично насипані, а розташовані в певному порядку, ніби хтось навмисне їх так розклав.