Розділ 8

 Сидячи на кухні прабабусі Лейли й попиваючи м’ятний чай, я з тугою роздумувала, причому в голос, як було нерозумно погоджуватися на пропозицію Мейсона.

 – Мей, ось навіщо ми це затіяли? – відклавши кухоль в сторону, запитала я.

 – Щоб допомогти бідному Кілліаном відпустити минуле.

 – Допомогли? – злість набирала обертів, ледь я торкнулася рукою плеча. Воно нило, – Допомогли? Чорт візьми, цього альфу! Мені тепер вік ховатися або що?

 – Арі, я вже сто разів тобі озвучив свою пропозицію, і ти сто раз відмовилася. А нічого іншого, більш розумного, я не придумав.

 – Бути твоєю фіктивної нареченою не вихід, – цей абсурд я навіть не хотіла обговорювати, – як тільки ти знайдеш свою пару, вся наша гра полетить в тартарари. І тим більше, що ця мітка смердить не тобою! Хоч ти й Форестер.

 В одному Кілліан мав рацію – відьма забула своє місце, повіривши у власну ілюзію.

 – Тоді, давай я поговорю з альфою!

 – І що ти йому скажеш? Що обдурив, заради його ж блага? – я вхопилася руками за чашку, бажаючи зігрітися. Але, чай вже охолонув, – Я перейшла межі дозволеного, Мей. Я створила настільки хорошу ілюзію, що сама в неї повірила. Так, відьма з мене вийшла відмінна, але ось, як особистість – я ідіотка.

 – Не говори так. Ти не дурна, просто закохалася.

 Смикнувши рукою, я перевернула чашку і пролила чай. Темно-жовта рідина розтеклася по білосніжній скатертині.

 – Що ти сказав? – я ледь зуміла стримати сльози, не перестаючи моргати й з відкритим ротом дивитися на одного.

 – Сказав, що закохалася. Хіба це не так?

 – Не так... – брехати я не вміла, хоч і постаралася максимально переконливо сказати це.

 – Ти брешеш, Арі, і ми обидва це знаємо, – він з жалем у голосі говорив, – І мені шкода, що Кілл такий дурень. Не бачить свого щастя, потопаючи в горі. Минуле вже не повернути, як і Ніку, а він все чіпляється за це.

 – Ніка-а-а ... Ніка-а-а .. моя... – набатом звучало в голові, розриваючи її.

 Я підскочила зі стільця і ​​рвонула у свою кімнату. Сльози котилися з очей, випалюючи душу, і мої червоні щоки.

 «Дурепа! Закохана дурепа!» – твердив розум, а все навколо крутилося і тьмяніло перед очима.

 Біль у плечі не вщухала, які б мазі не давала мені бабуся Лейла і якими б закляттями я не намагалася заглушити голос в голові. А він все продовжував говорити, голосно, чітко, з владними нотками. І мій власний голос розуму губився, бажаючи підкоритися.

 Я розуміла, що чортова мітка занадто міцно зв’язала нас з Форестером, і його вовк швидше здохне, ніж дасть мені піти. Глибоко в душі я і сама хотіла залишитися. Але, сенс? Йому потрібна Ніка, а не я.

Це її ім’я, Кілліан безустанно повторював цілуючи мої губи, її бажав, пестячи моє тіло. Саме зі своєю померлою нареченою хотів з’єднатися його вовк, а не з дурною й жалюгідною відьмою шарлатанкою, якою являюсь я.

 «Дурепа» – кинула в серцях, хапаючись за голову. Серце нило, обливаючись кров’ю, а душа рвалася на частини. Так важко мені ніколи не було. І що робити далі, я на жаль не знала.

 Одна частина мене хотіла повернутися, притиснутися до Кілліана й благати про пощаду, а інша – придумувала план втечі. Але, розум твердив, що з цього ситуації вихід один – прямо в могилу.

 За кілька днів я встигла перелопатити з десяток книг і поспілкуватися з усіма відомими мені могутніми відьмами. І всі в унісон твердили – не можна позбавиться від мітки звіра. Не можна! Це дар, який дається силами неба і намагатися його знищити дорівнює самогубству. Як так? Чому?

 Я не знала навіщо звір Форестера позначив мене. Не розуміла логіки його дій. Хоча, ну яка у звіра логіка? Одні інстинкти та й годі.

 Можливо, що моя ілюзія була настільки переконливою, що й магічне створіння повірило в повернення Домініки. Я і сама б повірила у що завгодно, якби не знала про існування магії.

 Смуток і туга затопили мою душу, огорнувши її своїми щупальцями. Страх проникав в глибини моєї свідомості, малюючи картинки неминучого. І чим я тільки думала?

 Безсумнівно, ніч, проведена в обіймах Кілліана була чудовою, чарівною. Я відчувала себе так, ніби-то в мені вибухнула величезна зірка, а її уламки, в’їлися під шкіру, зігріваючи зсередини. Мені було легко і затишно: відчувати його поцілунки, його дотик було так просто і потрібно. І це здавалося таким правильним. Я немов померла і заново народилася в ту ніч. Я була настільки щаслива і сп’яніла від дурману любові, що втратила пильність. І тепер, боже, тепер мені шлях лише в пекло.

 Я заплющила очі, згадуючи момент нашої близькості. Тисячі мурашок пробігли по шкірі, змусивши тіло тремтіти. Мені так захотілося побачити мого вовка, заритися носом в його шовковисту шерсть і почути стукіт рідного серця.

Здається, я божеволію. Я чую його голос, він кличе мене. І я не мала наснаги противитися йому.

 – Аріанна! – прозвучало немов грім серед ясного неба, приголомшуючи.

 Я різко відкрила очі, одразу потонувши в сірих вирах Форестера. І ні, це був не Мейсон.

 Він мене знайшов? Знайшов? І що тепер?