Розділ 7

 Повернувшись додому з танців, я все ніяк не могла заснути. В голові роїлися дурні думки, то лякаючи, то викликаючи в тілі трепет. Накривши голову подушкою, я спробувала заглушити гул, але не виходило. Мій мозок невпинно продовжував малювати образ Кілліана.

 Мені снилися його очі, які сяяли в темряві й вабили, й губи, які розпливалися в підступній усмішці. Я відчувала теплий подих на щоці та ніжний дотик його шершавої долоні. Вона ковзала по талії зверху вниз, викликаючи метеликів в животі й холодок по спині. Затамувавши подих, я насолоджувалася ласкою, згораючи від невідомого раніше мені бажання. Хотілося піддатися вперед, притиснутися до чоловіка і відчути смак його вуст.

 Однак, я прокинулася саме в той момент, коли язик Кілліана легенько торкнувся моєї верхньої губи. Моє тіло витягнулося немов струна, натягнута до межі. Я схопилася з ліжка, важко дихаючи. Руки тряслися, а серце, птицею, билося в грудях. По щоках текли солені сльози.

 Я підійшла до вікна і відкрила його. Прохолодний вітерець увірвався в кімнату, наповнюючи її ароматами літа. На нічному небі виблискували яскраві зорі, викликаючи бажання доторкнутися до чогось великого і чарівного.

 Простоявши кілька хвилин біля вікна, насолоджуючись красою ночі, я трохи заспокоїлася. Але, не настільки, щоб знову заснути. Тому, я вирішила переодягнутися і прогулятися до річки. І нічого, що я одна, на дворі ніч. Я ж відьма і ніхто не посміє погрожувати мені. Хіба, що хамуватий злий сірий вовк. Та й на того можна знайти управу.

 Помірним кроком я пройшла по селищу, дісталася до кладовища через яке була стежка до галявини, а потім і до річки. Можна було б вибрати інший шлях, але цей був коротший.

 Кладовища, як і мертвих, я не боялася. Це місце, взагалі-то, священне і недоторкане. На ньому забороняється вести будь-які бойові дії. Навіть під час сутичок відьом та інших чарівних істот категорично забороняється воювати на території кладовища і використовувати душі померлих, як приманку. Всі про це знають, але, на жаль, багато хто нехтував цими правилами. Й понесли за це покарання. Деякі, навіть, удостоїлися вигнання.

На кладовищі було тихо, спокійно. Десь між рядами могил виблискували самотні свічки, надаючи цьому місцю таємничості. У дитинстві я дуже любила походи сюди, навчаючись чаклувати з бабусею. Іноді, вона викликала духів наших родичок, щоб поговорити з ними. Або ж, потанцювати. Це було смішно і забавно. Особливо, якщо враховувати одяг привидів. Багато з них померли ще п’ятдесят століть тому.

 Проходячи повз могили, я читала імена на надгробних плитах. Деякі з них я чула від тітки, але більшість були мені не відомі.

 У самої кромки кладовища, я помітила чиюсь постать. І остовпіла. Завмерла, затамувавши подих. Холодок пробіг по спині, а руки затремтіли.

 Мені стало лячно. Не тому, що я злякалася появи примари на кладовищі, а тому що я впізнала силует. Це був Кілліан Форестер. Я все ще не відійшла від нашого зіткнення на танцях, і зараз, була просто не готова до нової сутички. Варто було піти геть, до річки, куди я і збиралася. Однак, цікавість узяла верх над голосом розуму. Та й моє почуття самозбереження, мабуть, давно атрофувалось.

 Тихесенько ступаючи, прикрившись хмарою невидимки, немов плащем, я підійшла максимально близько до тієї могили, де був Форестер. Чоловік сидів, опустившись на коліна, тримаючи в руках червону троянду. Він щось шепотів, дивлячись на надгробок.

 Я підійшла ближче і сховалася за сусідньою могилою. Мені так хотілося зрозуміти, чому він тут і з ким розмовляє.

 – Ніка... Ніка... як ти там? – голос Кілліана тремтів з неприродною йому ніжністю і трепетом в кожній ноті.

 – Я так втомився без тебе... – продовжував Форестер, поклавши квітку на сиру холодну землю, – навіщо ти пішла? – він нахилився і провів рукою по землі.

 І мені раптом стало так боляче, ніби-то я була в тілі Кілліана і могла відчути його власний біль. Кожен міліметр моєї шкіри покрився мурахами, а серце тоскно защеміло, обливаючись кров’ю. На очі навернулися сльози, скотившись горошинами по щоках. Я прикусила губу, сильно, до крові.

 Форестер все сидів біля могили, розмовляючи з померлою нареченою, лаючи себе і проклинаючи весь білий світ. У кожному слові відчувалася біль, смуток і печаль. Від чого моя душа вила й шаленіла. І поривалася до нього. Хотілося обійняти його, втішити, заспокоїти.

 Я піддалася вперед, зробила крок, але раптово Кілліан зірвався з місця і на ходу перетворився на вовка. Він пролетів повз мене, завивши на весь голос. Його рик прокотився луною по місцевості.

 Його шерсть сірого кольору переливалася під світлом місяця. Кожна ворсинка блищала немов сталь, зачаровуючи своєю красою.

 Звір пронісся повз мене як ураган і за секунди зник з очей. Я видала сумний подих, продовжуючи дивитися йому вслід.

 З цієї ночі, я стала частим гостем кладовища. В основному, я приходила сюди, щоб поспостерігати за Кілліаном. І в разі потреби, допомогти йому.

Я не до кінця розуміла свої пориви й бажання полегшити його страждання, але мені хотілося бути поряд. Нехай, він навіть ніколи б не дізнався про це.

 Я приходила, ховалася за сусідньою могилою й спостерігала. Часом, насилала на нього туман ілюзій, вводячи в оману, показуючи йому його найяскравіші спогади з Нікою. Проживаючи минуле знову, він упивався своїми емоціями, змушуючи своє серце, та й моє теж, битися швидше.

 Я з тугою, спостерігала за його думками, відчуваючи затяте бажання повернути його кохану. Він так несамовито намагався вхопиться за кожну дрібницю, переглядаючи свої спогади, що у мене душа рвалася на частини. І чим довше я займалася цим, тим сильніше прив’язувалася до нього, і тим гостріше відчувала його звіра.

 Сильний, грізний вовк, якого я зустріла на дорозі і який мене не злюбив, тепер мені здавався маленьким беззахисним щеням. Його хотілося любити й берегти від усіх бід жорстокої реальності.