Розділ 5

 Перші дні в селищі були спокійними. Я б навіть сказала нудними. Я прокидалася рано, снідала, займалася прибиранням в будинку і біля нього, а потім до ночі допомагала тітці варити її зілля. Ні, допомагати я звичайно любила, але це було не так захоплююче, як прогулянка на свіжому повітрі або похід до річки. І скільки б я не намагалася витягнути Гвен з дому, вона все відмовлялася, аргументуючи це тим, що справ сила-силенна.

 На п’ятий день, втомившись від одноманітності, я взяла рюкзак і пішла гуляти. Проходячи вздовж будинків, я розглядала кожен з них, бажаючи побачити хоч один юне обличчя і можливо, завести дружбу. Адже друзів у мене не так багато було, а ті що були – перебували далеко. Та й хто захоче дружити з відьмою?

 Тупаючи по дорозі, я наспівувала невигадливу мелодію однієї старої ліричної пісні, штовхаючи носком черевика камінці. Мені було сумно і печально, і бойовий настрій зійшов нанівець.

 Зазвичай, я не поводилася, як підліток, але останні місяці стали просто катастрофою в моєму особистому й професійному житті. Почнемо з того, що мене не взяли в академію, бо моя сестричка вкрала мою екзаменаційну роботу.

  А потім ще й Денвер мене кинув. Мовляв, занадто звичайна як для відьми, і занадто слухняна. Денвер любив ризик, адреналін і творити всяку всячину. Спочатку мені це теж подобалося, але потім стало набридати.

 Магія – створена не для того, щоб нею бавилися. І він, на жаль, не бажав цього розуміти.

 Згадавши єхидний оскал колишнього, я зі злістю штовхнула камінчик і він злетів вгору, потрапивши комусь в коліно.

 Грозний рик змусив мене зупиниться і підвести очі. Я прикусила щоку зсередини щоб не засміятися.

 Великий сірий вовк отримав від мене камінчиком, і здається, знову розлютився. Мені хотілося вибачиться і сказати, що я не спеціально, але заграла гордість. І спогад про його невігластво.

 Відвернувши голову в протилежну від чоловіка сторону, я продовжила свій шлях. Ігноруючи його пихтіння.

 Далеко втекти не вдалося. На жаль. Мене схопили за руку і вимогливо повернули обличчям до себе.

 – Манерам не вчили? – я лише фиркнула, вирвавши руку. Бажання свариться з жителем селища не хотілося. Та й Гвен наполягала не влазити в колотнечі з вовками.

 – Навчити хочеш? – не знаю звідки вирвалися слова, але клянусь, не з мого рота.

 – Так, мабуть, варто почати. А то відьми, останнім часом, забули своє місце, – від обурення очі полізли на чоло.

 – Своє місце? І де ж воно? – я ніколи не ображала інших істот. Навіть тих, хто був слабшим. А тут таке. І за що?

 Відповісти вовк не встиг. Точніше, йому не дали.

 Раптово між нами постав молодий хлопець. Він закрив мене собою і простягнувши руку вперед, наказав іншому вовку відійти.

 – Кілліан, ти навіщо гостю лякаєш? – подав голос хлопець.

 – Я нікого не лякаю, – гаркнув він, і швидким кроком пішов геть. Від тембру його голосу і неприязні, що звучало у кожній ноті, моє тіло пробило струмом.

 Прикривши очі, порахувала до десяти.

 – Ти пробач альфу, він трохи не в собі, – хлопчина повернувся до мене обличчям і посміхаючись, став віщати, – Зазвичай він добрий і веселий... – продовжив той, змушуючи мене хмуритися.

 – З двох зустрічей, він двічі мені нахамив, а ми навіть не знайомі, – нарікала я.

 – Я – Мейсон, – раптом промовив хлопець, продовжуючи посміхатися

 – Аріанна, – відповіла я, – Сподіваюся, що хоч з тобою, ми подружимося.

 – Упевнений, – Мейсон потиснув мені руку, і пішов зі мною по дорозі вниз.

 З Мейсоном Форестером ми швидко знайшли спільну мову і багато цікавий тим для розмов. Попри те, що Мей був лише на три роки старший за мене, він уже багато знав і вмів, як вовк і як брат альфи.

 На мій превеликий подив, виявилося, що той похмурий і вельми «дружелюбний» тип з сірими очима – брат Мейсона – Кілліан Форестрер.

 Як стверджував Мей, Кілліан не завжди був таким засранцем. Просто після трагічної загибелі нареченої, не зумівши покарати винуватців її смерті, чоловік трішки збожеволів. Словом, став злим, роздратованим і забув про будь-які манері та ввічливість.

 Мені не вірилося в те, що людина може так зміниться, але не довіряти Мею не було причин.

 Подальші дні, я і Мей багато гуляли разом, вивчаючи місцевість. Йому було цікаво знайомити мене зі зграєю і її правилами, а мені не менш захоплююче пізнавати це. І все б нічого, якби часом, я не ловила на собі погляд старшого Форестера. І він завжди, завжди, був наповнений якоюсь злістю і невдоволенням.

 Спочатку, я вселяла собі, що мені це здається. Але, день за днем, ловлячи на собі його погляди, я ставала сама злою та понурою.

 А останньою краплею стала розмова, яку я випадково підслухала. Ми якраз з Мейсоном збиралися йти на танці, які влаштовували на честь повного місяця, і я повинна була зайти за ним.

 – Мей, скільки тобі повторювати? Досить тягати в наш будинок цю відьму! – його гарчання відлунням пронеслося по окрузі. Мені здавалося, що лише глухий не чув це.

 Я здригнулася, позадкувала назад і зовсім випадково скинула вазон, що висів на ганку. Мою присутність одразу розсекретили. Диявол!

 – Тебе таки варто повчити манерам! – Кілліан пройшов повз, скалячись.

 – Та йди ти в пекло! – крикнула йому вслід, на ходу змайструвавши ілюзію. Величезний камінь встав перед обличчям перевертня, перегородивши йому шлях.

 Але, Кілліан не розгубився. Він вдарив кулаком по каменю і той як картковий будиночок розвалився, впавши уламками вниз. Я продовжувала свердлити дірку в його широкій спині, бажаючи скрутити йому шию. Природно, тільки в думках. На вбивство я не була здатна. Хоч і поведінка цього вовка мене дратувала й доводила до крайнощів.