Розділ 4

Місяць тому...

 За вікном автомобіля пролітали дерева, кущі та різноманітні квіти. Пейзаж був барвистим і яскравим, та й радував око.

 Вдавивши педаль газу на максимум, я продовжила летіти по асфальтованій дорозі, назустріч новим пригодам. А їх, разів зо два на день, я стабільно знаходила. Не те щоб шукала проблем, але народитися в сім’ї відьом – вже було справжньою пригодою, розписавши твою долю ще до народження.

 Практикуватися магії я стала ще в років п’ять, коли вперше знайшла бабусину старовинну книгу. Перш за все, я думала, що рецепти в книзі – це інструкція з приготування смачних страв, а як виявилося – точне керівництво щодо виготовлення зілля.

 У десять років я зуміла усвідомити головні навички відьми й частково навчиться керувати моїми здібностями. У кожної відьми сім’ї Аллістер був свій особливий дар, який вона отримувала при народженні.

 Наприклад, моя бабуся Хелена вміла читати думки, мама – бачила майбутнє, а тітка Гвен – вміла рухати предмети й пересувати їх в просторі. Моя старша сестра Елеонор могла оживляти неживі предмети і як тітка Гвен, вміла рухати предмети та людей. Я ж, наймолодша з Аллістер могла створювати ілюзію і вводити в оману людей й інших магічних істот.

 З кожним роком мої здібності розвивалися, як і моє вміння ними користуватися. Я намагалася опанувати свій дар, відточувала майстерність і раділа, як дитина новим перемогам. Правда, не завжди виходила те, що хотілося. Іноді, моїх сил вистачило, щоб створити маленьку чарівну тваринку, яку бачили б пара трійка людей, а часом – я могла створити ілюзію великих масштабів, заповнивши нею весь простір навколо.

 До двадцяти років я вже спритно управляла своєю силою, і могла обдурити будь-яку людину. Складніше, природно, було обдурити таких же магічних істот як я.

 Майстерності створювати ілюзію я вчилася щодня, як губка вбираючи все нове і складне. Але, всупереч бажанням матері і її ковена, я не любила використовувати свою силу на шкоду кому-небудь.

 Хоча, якщо так подумати, то чотири старих і божевільних відьом – ніяк не походили на знаменитий і войовничий Ковен. Так, зграйка зарозумілих відьом, які не мають чим зайнятися. Часом, вони брали участь в міжусобицях інших рас, надаючи магічну підтримку, отримуючи за це гроші. Мені часто було соромно за них, і зокрема, за мою матір. Але, хто б став мене слухати.

 Після чергової сварки з матінкою, я не витримавши її вічного ниття, фиркнула й пішла з дому.

 – Ти ще пошкодуєш про це, Аріанна! – нарікала вона, проводжаючи мене розлюченим поглядом. Але, хто ж її слухав!

 Втомившись від міської суєти та шуму, а ще від невігластва людей, я вирішила поїхати на літо до тітоньки. Гвендалін якраз запрошувала мене погостювати у неї, коли останній раз приїжджала по інгредієнти для своїх лікувальних настоянок.

 Проживала Гвен в одному з вовчих селищ, неподалік від нашого міста. Вона давно пішла в село, вважаючи, що там їй спокійніше живеться і працювати легше. Та й серед інших магічних істот їй було комфортніше, ніж серед людей. А може, їй набридло прикидатися нормальною?

 За роздумами, я не помітила, як на дорозі, практично перед самим носом з’явився величезний сірий вовк. Я ледь встигла натиснути на гальмо, як вовк загарчав і відскочив убік. Машина сіпнулася і заглохла. А я, стискаючи руками кермо, тільки й кліпала очима. Я не вперше бачила перевертня у вовчій шкурі, але цей, просто заворожував своєю красою. Та й мою слабкість до тварин, теж, не варто забувати.

 Не думаючи головою і не маючи інстинкту самозбереження, я вистрибнула з машини й помчала до вовка. Звір недовірливо дивився на мене. Його темно-сірі очі блищали, відбиваючи у своїх вирах диво. Справжню магію.

 Простягнувши руку, я провела нею вздовж вовни й посміхнулася. Чого не скажеш про величезного хижака. Він загарчав, показавши гострі зуби. Я похитнулася назад, але не втекла. Все ж звикла ризикувати, та й не боялася цього кудлатого. Я могла його зупинити, створивши ілюзію на раз.

 Продовживши погладжувати вовка, я задумливо дивилася в його очі. Щось мені в них було знайомим, і манило як магніт. Прямо-таки притягувало і вимагало зануритися в сірий вир.

Коли вовку набридли мої ласки, він миттю відступив в сторону і за секунди перетворився на людину. А точніше, в чоловіка. Високого, широкоплечого і повністю оголеного.

 Я нервово проковтнула слину, зніяковівши, але вовку, здається, було все одно. Він спеціально обернувся в людину, лякаючи мене. А може, просто показував своє невдоволення.

 Опустивши погляд, я простягнула руку для вітання.

 – Я – Аріанна, – несміливо мовила, чекаючи коли мені потиснуть руку. Але, цього не сталося.

 – А я не питав, – відповів чоловік і розвернувшись, пішов.

 Звук його кроків не було чути, але за мить, я почула рик і піднявши голову, побачила як сірий вовк тікає геть.

 Що ж, буду сподіватися, що не кожен житель зграї Багряний місяць такий же ідіот, як цей. Не хотілося б наткнуться на стіну непорозуміння і презирства з боку блохастих. Хоча, про це мене частенько попереджала як мати, так й тітка.

 Сумно зітхнувши, я залізла назад в авто і продовжила шлях. Через пів години, моя іриска в’їхала в селище.

 На в’їзді знаходився блок-пост і навіть була охорона. Довелося показувати документи й доводити, що я не олень. Охоронці посміялися і вказавши в який бік мені їхати, відпустили.

За кілька будинків, я побачила житло Гвен, бо впізнала її машину, припарковану у дворі.

  Привітавшись з тіткою й обрадувавши її новиною про моє проживання в її будинку, я вибрала собі кімнату й приступила до розкладання речей. Літо обіцяло бути довгим та спекотним, а пригоди – цікавими й веселими.

  Ах, якби я послухала маму, ніколи б не наважилася вийти з дому.